ВІВЧАР, ПАН, ЙОГО ВНУК ТА БИЧОК

Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже бага-тий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знай¬ти слуги, який би чогось навчив малого.

Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.

Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає:

—        Чого, хлопче, співаєш?

—        Аби не плакати, пане.

—        Чи не пішов би ти до мене на службу?

—        Та я на службі — чужі вівці пасу.

—        А що тобі платять?

—        Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.

—        Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?

—        Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не

поїду.

—        А де твоя мама?

—        В он тій хаті.

Поїхав пан до його матері й каже:

—        Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене

пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре

платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?

—        Та так.

—        Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.

Пан   нащебетав — жінка   повірила  й  відпустила

хлопця.

Привіз дідич його додому й посилав худобу пасти.

—        Пане,— каже новий слуга,— буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.

—        Го-го-го! Чого захотів! Сопілка? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.

—        Та з верби, пане, погана сопілка.

—        А що я тобі зроблю?

Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігав та й каже:

—        Чуєш, Іване, навчи мене грати.

—        Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.

Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.

Просить малий навчити.

—        Добре,— погодився Іван.

— Клади пальчики на

воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.

Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:

—        Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той

цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.

А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питав:

—        Що ти, Іване, сказав?

—        Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.

—        А бичка міг би навчити?

—        Міг би й бичка.

—        Знаєш що, Іване? — каже пан.

— В мене є бичок, який мав вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу.

—        Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.

—        Я тобі гроші дам.

—        Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.

—        Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист?

—        Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.

—        Добре.

Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:

—        Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.

Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:

—        Добрий день, пане!

—        Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?

—        Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.

             Та що ти кажеш, Іване?

—        Те, що чуєте, пане. Треба грошей.

Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.

—        А як далі буде, Іване?

—        Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.

—        Добре, Іване. Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:

—        Тепер, мамо, будемо жити, як пани.

Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич:

—        Іване, що там мій бичок робить?

—        Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому

на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане.

Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.

Каже пан:

—        Го-го-го! Як він мені дорого коштує!

—        Але ви, пане, будете мати свого суддю.

—        Та добре, добре, Йване.

Дав пан нову калитку грошей.

Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.

—        Поздоровляю вас, пане,— каже Іван.

— Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.

—        Добре, Іване.

Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджав до судді Бика, постукав — Бик відчиняв двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.

—        Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.

Суддя Бик як закричить:

—        Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!

Пан розсердився та й як улупить суддю:

—        Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!

А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.

Так Іван з паном розрахувався.

Залишити відповідь