ЦАП ТА БАРАН

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й бара на. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

—  Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми
цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не
вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, йдіть собі,
щоб вас не було у мене в дворі.

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору май нули. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміли вий, та не дужий:

—  Бери, баране, голову, бо ти дужий.

 

—  Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.
Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та й ідуть, коли бачать: горить вогонь.

—  Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас
вовки не з”їли.

Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

—    А, здорові, молодці!

—    Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м”ясо буде з вас.

Ох, там цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь:

—    А  подай  лишень,  баране,  оту  вовчу  голову! От баран і приніс.

—    Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.

—    Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають!»

От один вовк і починає:

—  Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить,
та нічим долить,— піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:

—  Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші
долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як
собаку!

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:

—  Ось піду лишень я, так я їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до ба рана:

—  Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю
кашу поїсти та з куреня убратись.

Ох, як роздумавсь вовк:

—  Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись?
Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!

 

Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший,— із ліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.

—  От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вов
кові,— ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:

—  Подай мені ворожбита!

Вовки як схватились, так аж пили по дорозі за курились.

А цап та баран безпечно пішли та зробили собі курінь, та й живуть.

Залишити відповідь