ТРИ БРАТИ

Було собі три брати. От найменший усе робить не так, як люди. То ті брати на нього все кажуть: дурень! Дурень та й дурень — так уже всі його звуть. Розумні брати в хазяйстві порядок дають, а дурня посилають свиню пасти.

От посіяли ті брати лан пшениці. Зійшла та пшениця, почала рости. І внадилося щось у ту пшеницю: що ніч, то так і витовче. Старший брат і каже:

— Піду я на ніч у поле, може, впіймаю те, що толочить.

Ото пішов. Прийшов, сів на межі… Дожидав, дожидав — нікого нема… та й заснув. Прокинувся вранці, глянув на поле, аж знову шкода. Пішов він додому без нічого, думає: «Хіба ж його вловиш, коли таке, що й не побачиш?»

На другу ніч уже середульший брат каже: «Я піду». Пішов, сів на межі… Дожидав, дожидав — нікого нема, він і заснув. Прокидається вранці, глянув на поле — витолочене знову. Пішов і цей брат додому без нічого. «Де ж його,— думає,— впіймати?»

А найменший брат каже:

— Ану я піду, чи не вловлю!

Брати в сміх, аж за животи беруться:

— Коли ми не вловили, то де тобі, дурню, впіймати?

А він не слухає. Настигла ніч, убрався він та й пішов. Прийшов на поле до тернів, наламав терну, сів і колючим терном себе обклав. Сидів, сидів, а ніч темна, скрізь тихо — став сон знемагати. Та тільки задрімає, похилиться на колючки — так враз і прокинеться. І так щоразу: як стане дрімати, похилиться, то його колючки уколять — він і прокинеться.

Коли це так серед ночі чує він — біжить щось, аж земля гуде. Прибігає кінь, а в нього з очей іскри так і сипляться. Прибіг і почав пастися. От парубок і підлазить до нього, підлазить… Та як ухопить тоді

за гриву — так і скочив на нього! Кінь як зірветься, як понесе. Земля гуде, вітер шумить, а парубок ясене його. За одну ніч весь світ уздовж і впоперек тим конем об’їхав. Тоді втомився кінь, вернувся знов на те поле та й каже парубкові:

— Тепер уже ти мій господар, а я твій кінь. Пусти

ж мене по широких степах пастися, а коли тобі буде

треба мене, то тільки вийди в поле, гукни та свисни,

я зараз коло тебе опинюся…

От парубок і пустив коня, а сам вернувся додому.

— А що, впіймав, дурню? — сміються брати.

— Жени краще свиню пасти, а то вже скучила без тебе.

Він їм нічого не сказав, погнав ту свиню пасти. І вже пшеницю з того часу ніхто не толочив.

Коли це пішла чутка по всьому королівстві: оповіщав король, що хто доскочить конем до королівни та здійме з її руки перстень, той одружиться з нею, і королівство йому король відкаже, бо синів у нього не було. А та королівна була така гарна, що й по інших країнах про її красу знали. Сиділа вона в золотому теремі на високій горі.

Як пішла по всьому королівстві чутка, всі захотіли королівни доскочити. Старші брати взяли добрих коней і лагодяться й собі поїхати королівну здобувати. А менший брат і каже:

— Може, і я поїхав би?

Брати аж розсердились:

— Куди тобі, дурню! Геть зараз же на поле свиню

пасти!

Вирядили його свиню пасти, а самі до королівни поїхали. Пригнав найменший брат свиню на поле, та як свисне, як гукне — аж земля гуде,— біжить кінь. Прибіг — так іскри з очей і сиплються. Хлопець і каже йому:

— Неси мене до короля!

— Господарю мій милий, господарю мій любий! — каже кінь.

— Зазирни мені в праве вухо.

Той зазирнув і став пишно вбраний. Питає тоді кігії:

— Господарю мій милий, господарю мій любий! Як же тебе нести: чи понад землею, чи по половині дерев, чи поверх дерев?

— Неси,— каже,— понад землею!

Сів він, кінь як поніс його — аж земля гуде! Наздогнали вони братів та повз них — як вихор! От добігає найменший брат, коли бачить — аж там гора висока і крута, а на тій горі терем золотом сяє, на рундуку пишна та гарна королівна сидить. А кругом народу — сила: і селяни, і городяни, і пани, і козаки — всі зібрались подивитися, хто до королівни доскочить. Так хто ж би доскочив! Що розженеться котрий їздець, то й до половини гори не вихопиться. Коли це найменший брат як розігнав коня, як стрибнув — мало-мало не доскочив до терема. Люди в крик: «Хто це? Хто це?» Ніхто його не впізнав. А він не спинився та й зник з очей.

Вернувся найменший брат на поле, пустив коня, а сам погнав свиню додому. Приходить додому, а там брати розповідають:

— От так плигнув — мало не до терема!

— Може, то я? — каже найменший. Брати в сміх:

— Ой ти, дурню, дурню! Таке вигадав.

От другого дня брати знов їдуть до королівни, а найменшого брата виряджають свиню пасти. Погнав він свиню на поле, ще свиснув, як гукнув — біжить кінь, аж земля гуде. Прибіг — так іскри з очей і сипляться. Хлопець і каже йому:

— Неси мене до короля!

— Господарю мій милий, господарю мій любий! — каже кінь.

— Як же тебе нести: чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх дерев?

— Неси,— каже,— о половині дерев!

Сів він, кінь як поніс його, аж земля гуде! Наздогнав він братів та повз них — як вихор! От добігає

найменший брат, а там знову народу-народу, як хмари! А королівна — ще краща, ще пишніша, високо-високо в золотому теремі. Як стрибнув кінь — доскочив до рундука, не доскочив до королівни. Люди в крик: «Хто це? Хто це?» Ніхто його не впізнав. А він не спинився та назад.

Найменший брат вернувся на поле, пустив коня, а сам погнав свиню додому. Приходить додому, а там брати розповідають:

— От так плигає! Замалим не доскочив!

— Може, то я? — каже найменший. Брати тільки засміялись.

От третього дня вже востаннє старші брати їдуть до королівни, а найменшого знову з свинею вирядили. Погнав він свиню пасти, вигнав на поле, як свиснув, як гукнув — біжить кінь, аж земля гуде. Прибіг — так іскри з очей і сиплються. Хлопець і каже йому:

— Неси мене до короля!

— Господарю мій милий, господарю мій любий! — каже кінь.

— Як же тебе нести: чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх них?

— Неси,— каже,— поверх дерев!

Сів він, кінь як поніс його, аж земля гуде. Наздогнали вони братів та повз них — як вихор! От приїжджає найменший брат до гори, а там стільки народу: з усього королівства люди зійшлися подивитися, що то буде — чи доскочить той їздець до королівни. Вже ніхто не намагався скакати — бачать, що не змога. Всі тільки й дожидаються того, який учора замалим не доскочив. А королівна, як сонце, пишна та гарна, високо-високо сяє.

Коли це враз приїжджає найменший брат. Як вихор між людьми промчав — та вгору. Скочив, до королівни доскочив, перстень з руки зняв та й назад. Люди в крик: «Хто це? Хто це?» Всі питаються, і ніхто не знає. А він не спинився та й зник з очей.

Поїхав найменший брат на своє поле, пустив коня, а сам погнав свиню додому. Перстень одяг на палець і ганчіркою зав’язав, щоб не було видко. Приходить додому, а там брати вихваляються:

— Таки доскочив! От так лицар!

— Може, то я? — каже найменший. Брати гніваються, глузують:

— Чи не загубив ти й останнього розуму?

От другого дня наказ від короля, щоб зібралися

до нього всі — і старі й малі. Брати і говорять один до одного:

— Як нам везти дурня? Сором! Та нічого не вдієш…

Звелено!

От так зібрались усі в дворі королівському, а там столи понакривані й їжі багато-багато. Король почав пригощати людей медом, а наостанку частувала всіх королівна. Частувала, частувала, підійшла й до найменшого брата. Той бере все лівою рукою. Вона питає:

— А правою чому ж не береш?

— Та збив палець.

— Ану, покажи? Він як розв’язав палець — так той перстень і засяяв!

Королівна руками сплеснула:

— Це ж,— каже,— він!

Привели хлопця до короля… Ну, тут уже королеві

нічого робити, треба за нього дочку віддавати.

Звінчали їх та такий банкет учинили! А старші брати сидять на тому банкеті та тільки дивуються: був дурень, а тепер короленко.

Залишити відповідь