ТРИ БРАТИ І КИЦЬКА

 Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:

— Ану спечи паляницю Іванкові. Най іде у світ — може, десь знайде свою долю.

Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:

—  Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не

будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.

—  Добре, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий

день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.

—    Няв-няв-няв…

—    Чого тобі, кіточко? — спитав.

— їсти захотіла?

—    Няв-няв-няв…

—  На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику

спекла мамка.

Кицька  з’їла шматок паляниці й питає  Іванка:

—    Куди йдеш, легіню? Парубок здивувався:

—    Де це ти навчилася по-нашому?

 —    Живу між вами все життя, то й навчилася,— відповіла кицька.— Куди, питаю, йдеш?

—    Іду служби шукати.

 —    Служи у мене. Іванко знову витріщився:

—    Яка в тебе робота?

 —    А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.

—    Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки най” мався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

—    Послужи мені хоч трошки, Йванку,— умовляла кицька.

І хлопець дав згоду:

—  Коли так файно просиш, то най буде.

Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася,   і   він   увійшов   на   широке   подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:

—   А я теж голодна.

—   Мені не жаль паляниці, мишко,— відповів Іванко і кинув їй шматок.

Минула   ніч.   Ранком   знову   з’явилася   кицька. Іванко втішився. Сказав:

—   Шукай собі,  газдинько,  кота,  бо ловити  мишей — не моє ремесло.

—   Послужи ще одну ніч,— просила його кицька.

—   Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:

—  Нікому не кажи ні слова, що ти видів.

—  Добре, кицько, не скажу.

Іванко вернувся додому.

Того самого дня, коли він вернувся, чоловік ска зав жінці:

—  Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.

Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в тор бину і сказала:

—  Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго,

бо нам сумно без тебе.

—  Не журіться, мамо, я скоро вернуся.

Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій.

У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:

—  Няв-няв-няв…

—  А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів

хлопець кішці.

— Що, сапаєш у полі і їсти захотіла?

Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.

Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:

—   Куди йдеш, легіню?

—   Йду у світ шукати служби.

—   Ти наймися в мене.

—   А  що робити  в  тебе? — здивувався  хлопець.

—   Будеш мишей ловити.

—   Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той леґінь, який шукає легкої роботи.

—   Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.

—   Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла — пропала.

Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.

—  Дай мені кавальчик паляниці,— попросила мишка.

—   Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж чи болять. Ти з чистого золота?

—   Із чистого, Штефанку.

—   Ти, відай, дуже дорога.

—   Дуже, легіню, — відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею. Прийшла біла кицька:

—  Няв-няв-няв…  Ти зловив  мені  золоту  мишу?

—  Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.

Кицька насипала йому до торбини срібла й по просила :

—  Не говори нікому, де ти був і що видів.

—  Буду   мовчати   як   риба,— пообіцяв   хлопець.

Вернувся він додому, а батько каже матері:

 Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.      Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:

—    Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

—    Не гризіться, мамо,— відповів їй син і подався у світ.

Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торби цю паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.

—    Няв-няв-няв!

—    Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,— відламав кавалок і дав кіточці.

Вона поїла і спитала:

—    Куди йдеш, Романку?

—    У світ.

—    Чого?

—    Шукати служби.

—    Наймися у мене.

—    Та   що в тебе робити?

—    Якщо мені зловиш золоту мишу — живою або мертвою,— то я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю:

—  Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.

Романко поклав у пазуху камінь і пішов за киць

кою, яка повела його до великого палацу. Брама

відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гей би з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами.

Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:                     

—  Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?

—  Ходжу, бо я тебе не боюся,— відповіла мишка.

Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з

пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала.  І дивно,миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина — така файна, як квітка. Вона сказала:

—    Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене

—    Хочу, абись стала моєю жінкою,— відповів Романко.

Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.

Залишити відповідь