ТЕЛЕСИК

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої смерті догля­не, що в нас дітей нема?»

От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку та зробимо колисочку, то я покладу деревинку в коли­сочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Поклала баба ту деревинку в колисоч­ку — колише й пісню співає:

— Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику,— І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати!

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком.

Росте той синок та й росте,— і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

—      Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє ве­
селечко: буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє веселечко, спустили на річку,— він і поїхав. їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

—      Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бе­
режка, а як хто чужий, то пливи далі.

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Телесик почув:

—      Ближче, ближче, човнику, до бережка,— це ж
моя матінка снідати принесла!

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, віді­пхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голо­сом:

—      Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!

А він чує:

—      То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, чов­
нику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:

—      Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!

Він почув:

—      Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж
моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голо­сом:

—      Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!

А він почув, що^іе материн голос, та й махнув ве­сельцем:

—      Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, чов­
нику, далі!

Човник і поплив далі.

змія бачить,  що нічого не вдіє,  та  й пішла  до коваля:

—      Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він думав, що то мати:

—      Ближче, ближче, човнику, до бережка,— то ж мені матінка їсти принесла!

Та  й приплив  до бережка.  А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати:

—      Зміючко Оленко, відчини!

Оленка й відчинила; змія ввійшла в хату.

—      Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпа­дається, а тоді й каже:

Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:

Коли ж я не вмію,— як його сідати?

Та вже сідай! — каже Оленка. Він і поклав на лопату руку.

Так? — каже.

—. Та ні-бо: сідай зовсім! Він і поклав голову:

Отак, може?

Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.

Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!

—      Ну так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як.

Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й кинув її в піч і заслінкою піч затулив: а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.

От змія прилітає з гостями.

Зміючко Оленко, відчини. Не чуть.

Зміючко Оленко, відчини! Не озивається.

От вража Оленка — вже десь повіялась!

От змія сама відчинила хату, повходили гості, по­сідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять,— думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:

—      Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

А Телесик із явора:

—      Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони слухають: «Де це?» Та знов:

—      Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А він знову:

—      Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони знову:  «Що воно таке?»

Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Те-лесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли, аж зуби поламали,— а не перегризуть. Кинулись до коваля:

—      Ковалю-ковалю, скуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть.  Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилят» Та понесіть до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!

А гуси й кажуть:

—      Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гу­сей. Телесик і просить:

—      Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,

А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

—      Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

—      Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та й понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!

І ці кажуть:

—      Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик,— от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить одним одне гусеня: відбилось — насилу летить. Телесик до нього:

— Гуся, гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!

От воно:

—      Сідай! — каже, та й ухопило його на крила. Та
втомилось, сердешне, так низько несе. А змія за
ним — чи не вхопить його — женеться. Та таки не на­
здогнала. От гусеня принесло та й посадовило Теле-
сика на причілку знадвору, а само ходить по двору,
пасеться.

Сидить Телесик на причілку та й слухав, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймав з печі й каже:

Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору:

А мені?

А вона знову виймає пиріжки та й каже:

Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знов:

А- мені? Вони й почули.

Що це? Чи ти чуєш, діду, щось наче гукав?

Та  то,— каже  дід,— мабуть,  так  учувається. То знов баба:

Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

А мені? — з причілка каже Телесик.

—      От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно,— аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!

А гусятко ходить по двору, мати й побачила:

—      Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:

—      Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б вас і не був.

От вони нагодували його і напоїли і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло. От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Залишити відповідь