СОЛОМ”ЯНИЙ БИЧОК

Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані май-данником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають; що зароблять, то про їдять, та й нема. От баба й напалась на діда:

—  Зроби та й зроби мені, діду, солом”яного бичка

і осмоли його смолою.

—    Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

—    Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід — нічого робити — взяв, зробив солом”яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом”яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим бо ком. Наскочив на бичка:

—    Хто ти такий? — питає.— Скажи мені! А бичок йому:

—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою

засмолений.

Ведмідь каже:

—  Коли ти солом”яний, смолою засмолений, то
дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок нічого,— мовчить. Ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав”яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хтозна-куди!

От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда:

— Діду, діду!  Бичок наш ведмедя привів,— іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже на брала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

—  Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

—    Хто ти такий? Скажи мені!

—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!

—    Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то капосні собаки обідрали!

—    Бери!

Вовк зразу до боку, хотів смоли віддерти. Драв-драв та зубами й зав”яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузився з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка уже й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому по брів». Та й пішла. Коли дивиться — вовк бичка тя гає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під могилою та й заснула. Аж біжить лисичка:

—    Хто ти такий? — питає бичка.

—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

—    Дай мені смбли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

—    Бери!

Зав”язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не ви рветься. Баба дідові сказала — дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упі ймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою та й давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:

—    Діду, навіщо ти ножа гостриш?

—    Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.

—    Ой, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю! Я тобі багато меду принесу.

—    Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

—    Діду! Навіщо ти ножа гостриш?

—    Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку

пошити.

—  Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару

овечок прижену.

—  Гляди!

І вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

– Скажи  мені,  будь  ласкав,  дідусю,  навіщо ти ножа гостриш?

—    У лисички,— каже дід,— гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

—    Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!

—    Ну, гляди!

І лисичку пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:

—    У зайчика шкурка м”якенька, тепленька,— будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

—    Ой, не ріж мене, дідусю,— я тобі стьожок, сере жок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив і його.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда в двері. Баба прокинулась:

—  Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,—
піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду при ніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив. А неза баром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доб рого… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки, та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли!

А бичок, що не стало вже треба, доти стояв на сон ці, поки й не розтанув.

Залишити відповідь