Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе на схід дивиться, гейби когось очікував звідти. При тому одне око зав¬жди плакало, а друге сміялося.
У того царя були три сини. Вже дорослі хлопці. І вони щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:
—Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?
Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:
—Браття, я йду до нянька; довідаюся в нього.
—Йди, йди…
І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець бать¬кові, а той лише нахмурився:
—Що хочеш від мене? їди собі геть!..
—Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?
Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що, коли б той не відхилив голову, одразу б його вбив.
Хлопець злякався й вибіг.
—Ну, що сказав няньо? — прискочили до нього брати.
—Ідіть та дізнаєтесь…
Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його най-молодший брат, якого звали Володимиром:
—Ну, що казав няньо?
—Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!
Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і — бух!
Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в сті¬ну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву й передав батькові у руки.
— Тут її маєш. Як хочеш мене вбити — вбий! Та не кидай, як у собаку.
Старий подобрішав.
— Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?
— Я вас, няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміє¬ться?
— Через те, сиве, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси — на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його дер¬жаву почали нападати вороги й не дають йому спо¬кою. Тому він не може до мене прийти, а я усе див¬люся на схід і його чекаю. Одно око моє через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини- і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав… Но, розповів я тобі все, і можеш іти. Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спокійно розповів братам, що почув од батька. Тоді старший каже:
— Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привезти сюди.
Й одразу побіг.
— Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.
— Добре… йди… спробуй…
Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.
Іде день, ніч… Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше як рік і дійшов до срібного мосту,
«Досить мандрувати,— подумав собі.— Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак».— І відірвав з мосту срібну дошку.
Вернувся додому.
— Но, чи знайшов ти Шовкову державу? — питає Цар.
— Шовкової держави не знайшов, але вже не-далеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.
Оглянув батько дошку.
— Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.
Засоромився хлопець і змовчав.
— Тепер я піду,— сказав середущий.— Побачите, що я знайду Шовкову державу!
Попросив у батька дозволу й зібрався в путь.
Ходив-блукав цілий рік. Дійшов же до золотого мосту, а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.
— Ей, сину, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише одну ніч. І ти ніколи не приведеш мого вірного друга!
І середущий з ганьбою пішов од царя.
— Но,— каже Володимир,— спробую щастя й я!
І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу.
Батько лише рукою махнув:
— Якщо старші не привели… А ти ще дітвак! Проте, коли хочеш, я тебе не держу.
Вийшов Володимир — і просто до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.
— Куди, куди, Володику? — питає його баба.
— Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.
— Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не ви-бирай з межи сих коней, а йди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із Поля пригримить табун, коней. Всі будуть чарівні. Але ти і з них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шов-кову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пив-ниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней, ніби з неба, впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не по-глянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькає сухарда.
Володимир підійшов до нього й почав гладити.
— Знаю, чому ти мене гладиш,— озвався кри-вак.— Хотів би поїхати до Шовкової держави?
— Ти угадав, конику!
— Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя — сідло і узда, що двадцять п’ять років тому були на мені.
Хлопець побіг до батька.
— Няньку, де є збруя з сухого коня?
— А хто тобі порадив про таке спитати?
— Кажіть швидше, бо я поспішаю.
— Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п’ять років тому я кинув її там. Уже, ма-буть, погнила…
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заір-жавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця — все вийшло із ладу.
Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і при-ніс коневі.
— Тут є!
— Добре. Тепер готуйся, й увечері в путь.
Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався й — до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник став з кривака, що лиш дивитися на нього! А збруя, шабля, рушниця — так і світяться!
— Но, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош наказав:
— Зажмур очі.
Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спус-тився на землю.
— Розплющ очі. Що видиш?
— Вид ж у срібний міст.
— Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
— А тепер що видиш?
— Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
— Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді — далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили, й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що лиш передніми ногами проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою, самим верхом-гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.
— Нічого не бійся,— говорить татош.— У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двадцять п’ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.
І цілих сім миль верхом гори пройшов.
— Ще буде темний тунель, довгий на сім миль.
Зажмур очі.
Володимир нараз зажмурився, і кінь проліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:
— Розплющ очі й подумай — де ми?
Володимир глянув і аж руками знову закрив очі: така зоря-світло! На гіллі золоті квіти, трава вся шов¬кова. Куди лише глянути — така краса, що не можна й розповісти.
— Невже ми в Шовковій державі?
— Так і є! Подивись добре: бачиш — чорніє шатро? Ото намет батькового друга.
І тільки це сказав, вже були коло шатра.
А тут пасеться кінь такий самий, як татош. його господар спить під шатром. Волосся вже сиве.
Володимир скочив із коня й пустив його пастися. Відв’язав із себе шаблю, ліг коло незнайомого й тої ж миті заснув і собі.
А чоловік прокинувся: дивиться — коло нього спить молодий хлопець. «Міг би його забити,— думав собі,— але не зачеплю, бо й він мене не рушив, коли знайшов сплячим».
Оглянувся довкола, побачив другого коня й упі¬знав його:
— Гей! Та се хтось прийшов від мого цимбори! — вигукнув радісно.
І не мав далі терпіння, розбудив легіня:
— Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?
Володимир прокинувся, встав і розповів: чий він син, нащо прийшов.
Старий з радості аж заплакав:
— Я би, сине, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день нападають на мою державу.
— Де ж ваші вороги?
— Та за них і не питай. Зараз з’являться. А доки нема, їжмо й пиймо!
Виніс із шатра їжу і пиття, і почали гоститися. При тому старий розпитує за Володимирового няня. Хлопець відповідав, але не встиг договорити, бо вороги посунули із усіх боків: і піхота, і кіннота — всяке тобі військо.
— На коней, сине, бо біда!
Тої ж миті вихопили шаблі, почали рубати воро¬гів. Рубали, сікли. Перебили всіх. Тільки шість гуса¬рів лишилися в живих. Ті обернули коней — і навтьоки! Володимир і старий — за ними! Гусари до¬бігли до одної гори, а в ній розчинилися залізні ворота, й вороги заскочили у схованку.
— Вертайся, сине! — гукає старий.— Бо як заскочиш усередину — загинеш!
Але Володимир не слухав, поскакав за ворогом в гору, і залізна брама за ним зачинилася. Татош і за горою догнав утікачів, і хлопець усіх порубав.
А що було довкола? Там за горою був палац. А з того палацу виходили весь час по два вояки: один верхи, один піший. Доки Володимир розглядався, їх назбиралася уже ціла рота. Сміливець усіх пору¬бав і зайшов до палацу. Бачить: стоять кросна, а за кроснами стара бабище тче. Не полотно, а військо! Коли кине човника у лівий бік — вискочить з-під кросен піхотинець, коли у правий бік — гусар.
Володимир відрубав їй голову. Витяг кросна на двір, поколов і запалив. Як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум’я. «Ну,— думає собі,^— вже тепер, на-певно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема».
Тільки так подумав, коли з вогню вискочила кістка і стала тою ж самою бабою, що ткала. Володимир вхопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити:
— Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб’єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб’єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.
Володимир пошкодував бабу.
— Я вас не вб’ю. Лишайтеся живі. Як хочете, вер-тайтеся зі мною в Шовкову державу.
— Мені туди не можна, бо ми закляті вороги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двадцять чотири діамантові клин-ці. Сховай їх, бо придадуться.
І повела Володимира до тої гори, крізь яку при-йшов, махнула рукою й закричала:
— Відчиняйся!
Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову державу, і гора зам-кнулася.
Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.
— Та ти повернувся?!
— Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!
Сіли гоститися: їли, пили і при тому Володимир розповів усе, що з ним сталося за високою горою.
— А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.
— Та вже можемо їхати спокійно, бо тепер ніхто не нападе на мою державу.
Посідали на коней і рушили. А коли доїхали до скляної гори, старий засмутився.
— Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо нема у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.
— Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможе-мо,— каже Володимир. Швиденько вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови, і рушили далі.
Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але, коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати — чи друга, чи сина.
Відразу замовив велику гостину. Старі друзі посі-дали коло столу і почали розповідати один одному, що сталося за двадцять п’ять років, відколи не бачи-лись.
Перейшла бесіда на Володимира.
— Прекрасного сина маєш,— сказав вірний друг.— Ми не могли побити наших ворогів, а він сам їх знищив.
— Добрий витязь,— каже й старий цар.— Але Песиголовця і він не переміг би.
— Так-так… Песиголовця не міг би побити, бо ще такий на світі не вродився, щоб його пересилив.
Володимир чув бесіду старих. Підійшов і звідує:
— Де той Песиголовець?
Вірний друг говорить:
— Не раджу тобі починати боротьбу з Песиголовцем. Ти вже показав свою хоробрість, а там на тебе смерть чекає…
Але Володимира не можна було відрадити. Дарма просили й батько й вірний друг. Хлопець не мав спо-кою. Пішов до свого коня й питає його:
— Чи був ти коли-небудь у Песиголовцевій дер-жаві?
— Ой, був! Але ледве виніс звідти ноги.
— Я хочу йти проти Песиголовця!»
— Що зможу, все зроблю. Завтра рано можемо пуститися в путь.
Справді, другого ранку рушили в дорогу. Татош знявся в повітря й за добрі три години спустивА на землю.
— Но, ми тут,— каже.— Чи бачиш палац? Там живе Песиголовець. Але уважай: коли потрапиш у біду, добивайся скоріше до мене, і, може, ще вирве-мося звідси.
— А що то за дівчина з вікна виглядає? Песиголовцева донька?
— Не вгадав. Ото дочка Чорного царя. її вкрав Песиголовець і держить у полоні.
З тим увійшли у двір. А дівчина з вікна махає руками і кричить:
— Не йди сюди, Песиголовець тебе вб’є!
Володимир нічого не слухав. Тоді дівчина спустилася вниз і почала хлопця просити:
— Рятуйся! Песиголовця тепер немає вдома, але як повернеться, в ту ж мить уб’є тебе!
— Я для того й прийшов, аби поборотися із Песи-головцем!
Дівчині сподобався леґінь, і вона каже:
— Слухай! Я не можу тобі допомогти, але хоч розповім, від чого в Песиголовця така страшна сила. У пивниці має такий напій, що як його випити, з’являється сила за п’ятдесятьох людей. У той напій треба замочити палець. Скільки разів замочиш, стільки разів по десять сил додається.
І повела його в пивницю, показала бочку із чарів-ним напоєм. Володимир напився його, налив повну флягу, прив’язав її на шию і сховав під плаття. А бочку розбив.
Вийшов на двір і почуває в собі таку силу, що може дерева з корінням вимикати.
Нараз лиш щось банчить у повітрі. Не встиг і по-думати, що воно таке, як перед ним упала булава.
— Песиголовець вертається,— пояснила дів-чина.— Як наближається до дому, кидає булавою — дає про себе знати.
Хлопець, не довго думаючи, замочив иалець у на пій,«солив булаву и кинув у той бік, з котрого при¬летіла. І булава впала просто перед копитами коня Песиголовця, хоч він був десь за сім миль од свого палацу.
— Гей, та що се? — закричав Песиголовець.
—Там хтось мене чекає?
Вхопив булаву знову, стис коня острогами і за хвилину опустився серед евого двору.
Хлопець став перед ним. Але Песиголовець за¬сміявся.
— Добре, що ти прийшов, бо вже мені надокучило чекати тебе. Двадцять років тому приснилося мені, що прийдеш боротися зі мною. Звідси не вернешся живий! — І швидко побіг у пивницю. Але ж напою вже не було.
— Но, нич. Я й так з тобою розрахуюся. Як хо¬чеш — розщибатися чи шаблями рубатися?
— Як хочеш ти…
— Зачинаймо шаблями!
Вхопили шаблі й почали рубатися. Січуться так, аж шаблі іскри мечуть, але не можуть поранити один одного.
— Недобре,— каже Песиголовець,— шкода шаблі тупити. Будемо розщибатися.
— Най буде по-твоєму.
Відв’язали шаблі й, поставивши, почали чигати, як би вхопити один одного. Добрих півгодини не могли зчепитис°я. Зрештою Песиголовець таки влучив мить, вхопив Володимира і так ним ударив, що той до литок застряг у землі.
Але хлопець вискочив із ями, схопив Песиголовця і кинув ним до колін у землю. Швидко замочив па¬лець у напій, і сила прибула, але й Песиголовець ще не подавався. Вхопив Володимира й кинув ним до пояса у землю. Тоді посяг за шаблею, хоче йому відрубати голову.
Володимир вихопився, вдарив Песиголовцем й відтяв йому голову.
То була перемога! Дівчина не знала з радощів, що чинити. Почала просити Володимира, аби зостався у палаці. Хлопець не схотів.
— Наперед підемо до няня, а там буде, як старі розсудять.
Підготувалися в дорогу.
— Сідай до мене на коня.
— Ні, зробимо не так,— сказала дівчина й по¬бігла до своєї кімнати. Звідти принесла діаманто¬вий прутик.
— Вдар ним палац з чотирьох боків, і він стане завбільшки з яблуко.
Так і вчинив. Вдарив палац з чотирьох боків, і сталося з нього мале яблуко, яке поклав собі у ки¬шеню.
Сіли на коня і того ж дня з’явилися в царевому дворі.
— Вернувся! — радісно зустріли Володимира старі.
— Чи так, що за сміливість мало життям не заплатив?
Але Володимир не відповів нічого, лише вибрав місце для палацу, поклав яблуко на землю і чарів¬ним прутиком постукав. Помалу, помалу — із яблу¬ка виріс діамантовий палац.
— Гей, та се Песиголовців замок! — дивуються старі.
— Ми його знаємо! Но, хлопче, тепер віримо, що ти переміг і Песиголовця!
І знову вчинили велику гостину. Але послали і по Чорного царя. А як той з’явився, справили весілля, й батько молодої передав на зятя половину царства. А вірний друг подарував царевичу цілу Шовкову державу.
Більше Володимир нічого не хотів. Вирішив так, що старший його брат засяде вітцівщину, а середущий — Песиголовцеву країну. І всі народи сих держав жили собі в мирі.