Якось жила собі бідна вдовиця. Мала двох синів. Один хлопець був дуже справедливий, другий — несправедливий, бо де тільки міг, всюди чинив кривду.
— Ну, ходи, буду тебе вести.
Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці їх Катку
— Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.
І залишив його.
Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчував. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони — це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:
— Чи знаєте, що нового в місті? — каже перший ворон.— Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.
— Видите! — озвався другий ворон.— Цариця мусить помирати, а лік в. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихав отрутою й помирав. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.
Правда причаївся й слухав. Ворони пропасники його й не помітили.
— А знаєте ще новину? — озвався третій ворон.—
Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був — кривий, безрукий, сліпий — від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.
Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:
— Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!
Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала силимоці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.
А там — великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.
Правда зголосився до царя.
— Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! — каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.
Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.
Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.
Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:
— Правдо, як ти став таким багатим?
— Сказав би тобі, та шкодую — ти мій брат.
— Не шкодуй мене, скажи!
— Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.
— Та коли так, я тебе й не звідаю…
Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти
очі.
Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.
— Що нового? — питає один.
— Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.
— Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! — каже другий ворон.
І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.
— Ага, ти тут, голубчику! — крикнули ворони.
—Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!
Прив’язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»
Так Кривда до мандрував, а Правда живе й нині.