ПЕРЛИНИ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ (Прислів’я та приказки)

Паремії про пори року пов’язуються а кліматичними змінами в природі, які впливали на наслідки праці хлібороба. До прислів’їв цього циклу близькі за мотивами прикмети та хліборобський кален­дар. Весна наступає після холодної зими, тому її ждуть з нетерпін­ням, опоетизовують. Народна творчість наділяє її епітетом «красна». Але ця пора була для селян і найтяжчою, бо не вистачало харчів до нового врожаю («Весна днем красна, а на хліб пісна», «Весна багата на квіти, а хліба в осені позичає»). Щоб хлібороб не опинився без засобів до життя, прислів’я радять, не зволікаючи, засівати поле: «Весна — наші батько й мати, хто не посіє, не буде збирати», «Вес­няний день рік годує». Літо, як і весна,— гаряча пора року. Біль­шість паремій з цим опорним словом зосереджується навколо праці селянина в полі і несе в собі мудрі спостереження й поради. «Два рази в році літа не буває», «Хто влітку дармує, той взимку біду чує». Характерними для ряду висловів є зіставлення літа й зими на ко­ристь літа: «Влітку й качка прачка, а взимі і жінка неборачка», «Літо збирає, а зима з’їдає». Осінь — найбагатша пора року («Восени і го­робець багатий»), У прислів’ях про осінь підкреслюється непостій­ність осінньої погоди: «Восени ложка води, а дві грязі». Засобами персоніфікації та поляризації прислів’я дає порам року лаконічну оцінку з господарського погляду: «Осінь каже: «Я уроджу», а весна каже: «А я ще погляджу!». Зима — найтяжча пора для хлібороба, особливо бідняка: «Іде зима, а кожуха нема», «Питає лютий, чи добре взутий».

Прислів’я про пори року вживаються переважно в їх прямих значеннях. Це й спостереженая над природою різного часу, і пора­ди, як вести господарство, і своєрідна народна агрономія. У фольк­лорі весна й осінь можуть виступати символічними образами люд­ської молодості й старості.

Переважно про стан природи й погоди інформують прислів’я з назвами місяців в основі: «Січень не так січе, як у вуха пече», «Лютий — остро кутий», «Март невіряий: то сміється, то плаче», «У серпні серпи гріють, а вода холодить», «Як вересніє, то дощик сіє», «Жовтень ходить по краю та й виганяв птиць із гаю», «З листо­пада бабам рада: ховатися на піч», «Грудень поле грудить, а землю студить». Окремі паремії містять дидактичний елемент, дають про­гнози і господарські поради, конденсуючи багатовікові спостереження хлібороба: «Сухий березень, теплий квітень, мокрий май — буде хлі­ба урожай», «Як у маю дощ не спаде, то й золотий плуг нічого не виоре» та іін.

Слов’янські прислів’я про хліборобство такі ж давні, як і про при­роду. Найдавніші з них відбивають процеси землеробської праці слов’ян ще в докласовому суспільстві, адже орне господарство, за свідченням археологів та істориків, було розвинуте на слов’янській території ще за кілька тисячоліть до н. е., зокрема з періоду трипіль­ської культури [1]. В пам’ятках Древньої Русі згадуються всі основні знаряддя обробітку землі. В мові того часу активно побутували й паремії землеробської тематики.

У сучасному фонді паремій твори про хліборобство становлять велику тематичну групу, в якій відбито процеси весняних, літніх і осінніх робіт, відображено погляди хлібороба ще з часів натураль­ного господарства. Це переважно прості, вірні істини про потребу удобрювати землю («Клади гній густо, на току не буде пусто»), по­ради вчасно орати й засівати ріллю добрим зерном («Добрим зерном землю засівай — збереш гарний урожай»), У прислів’ях цієї темати­ки звучать також соціальні мотиви про майнову нерівність, бідність і безземелля селян: «Дожились до того, що хоч серед хати орати», «Хто б його рад чуже орать, та от горе: свій плуг не оре». У ряді висловів високо цінується хліборобська професія («Найліпше ре­месло — леміш та чересло»), уславлюється праця як джерело добро­буту («Хто оре і сіє, той молотить і віє»), засуджується ледарство й недбальство («Як погано орати, то краще випрягати»),

З хліборобських знарядь найбільш любовно у фольклорі змальо­вується плуг та його частини. Народна мудрість підкреслює велике значення його в житті селянина: «Плуг і коса, і небесна роса людей не морили, в біду не вводили». Окремі вислови набули переносних значень: «Чужі лемеші хороші», «Пішов його плуг орати».

Розвинені гнізда мають паремії про сільськогосподарські культу­ри. Вже здавна жито, пшениця, овес, просо, ячмінь були важливими культурами землеробства. У прислів’ях зафіксовано немало народних агрономічних знань («Сій овес у грязь, то будеш князь», «Жито го­ворить: «Сій мене в золу, аби в пору»), виявлено розуміння важ­ливості кожного злака («З гречки та проса і каша, і паша»). Чимало висловів мають переносні значення: «Гречка йому на бороді цвіте» (про немолодого), «Не моє просо, не мої горобці, не буду відганяти» (про недбалого, ледаря) та ін.

У центрі паремій на хліборобську тематику — міркувайня про врожай, зерно, господарську дбайливість: «Зірко до зірка, то й буде мірка», «Поки зерно в колоску — не засиджуйсь в холодку!». При­слів’я висміюють лінивих («Жати удень душно, а вночі кусаються комарі»), нарікають на соціальну несправедливість («Побила лиха година — ота чужа нива та позичений серп»). Деякі з таких творів — відгомони первісних вірувань у силу землі-матері; після завершення жнив стомлені женці припадають до землі і просять: «Нивко, нивко, віддай мою силку! Бо я тебе жала, силку роняла!» Переносні зна­чення мають вислови «Колос повний до землі гнеться, а порожній догори пнеться», «Наскочила коса на камінь» та ін.

Споконвіків людина була якнайтісніше пов’язана з рослинним і тваринним світом. Вважалося, що природа розумів людину, яка після смерті перетворюється в ту ж природу. Цей пантеїстичний погляд знайшов відбиття в баладах, легендах, казках. Відгомони одухотворення природи можна знайти і в прислів’ях, побажаннях, прокльонах. Народні вислови, переносячи дії рослин на людей, нада­ють їм тих самих рис. Прикладом може бути трактування жалючої кропиви як злої людини, яка може нашкодити («Якби на кропиву не мороз, вона б усіх людей пожалила»).