ПЕРЛИНИ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ (Прислів’я та приказки)

Вогонь і вода становлять одне з універсальних протиставлень, яке знайшло свій вияв і в прислів’ях з опорними словами вогонь і вода. За первісними уявленнями, вогонь та вода, як і земля, мали чудодійну силу; в давнину вони використовувалися як обрядові сим­воли. Протягом тисячоліть існував культ вогню, який потім став уявлятися як світове начало, символ життя. Відгуки цих уявлень збереглися в пареміях, де вогонь і вода виступають одухотвореною силою: «Вода — мати», «Вогонь — цар, а водиця — цариця», «Во­гонь — то брат води». Більшість висловів е сконденсованими реаль­ними пересторогами перед цими могутніми силами природи: «З вог­нем не жартуй і воді не вір», «Вогонь і вода добрі служити, але лихі панувати». Проте найбільше зразків вживається з переносними зна­ченнями, окремі набувають символічного звучання: тиха вода — під­ступна, сильна («Тиха вода глибока», «Тиха вода людей топить, а швидка тільки-лякає»); чиста вода уособлює чесність, правдивість («На чистій воді не жаль і втонути»), каламутна — нечесність, кру­тійство («В мутній воді рибу ловить»).

Слов’яни в давнину поклонялись озерам, рікам, джерелам, коло- . дязям, виконували біля води ритуальні обряди, одним з яких було викликання дощу [1]. Дощ — улюблений образ народної поезії Старо­винна народна колядка, персоніфікуючи образи сонця, місяця, дощу, надає перевагу дощеві, бо від нього залежить урожай:

А дощик мовить: «Нема над мене.

Та як спаду я місяця мая,

То ся врадує жито, пшениця,

Всяка пашниця і вся землиця» [2].                                                .

Паремії, що дійшли до нас, майже не зберегли тих давніх віру­вань. Грім з дощем у них — запорука доброго врожаю («Грім гри­мить— хліб буде родить», «Дощ у пору — золото»). Найчастіше підкреслюється корисність або шкода від дощу («Два дощики у маю — пецно бути врожаю», «Як сіно косять, то дощів не просять»). Окремі вислови набрали переносних значень («Як грім не гряне — мужик не перехреститься» — тільки небезпека спонукає до вжиття заходів; «З дощу та під ринву» — з меншої біди в більшу).

Стихії природи, як грізна й незрозуміла людям сила, також знайшли відображення в народній уяві та віруваннях-обожиюван-

нях. У слов’янській міфології Перун уособлювався з блискавкою і громом, про що свідчать збережені до нашого часу паремії («Пе­рун — божа стріла», «Перун би тя тріснув!»).

Вітер у казках виступає в образі персоніфікованої істоти, що чинить людям зло. Прислів’я про вітер мають алегоричні значення: уособлюють силу, здатну гнітити слабких («Куди вітер хилить, туди й гілля гнеться»), являти небезпеку («Хто вітрові служить, тому димом платять»). Він може бути корисним і шкідливим («Вітер доб­рий при стозі, а злий при морозі»), виражати поняття недосяжності, невловимості («Вітра в полі доганяти»).

Більшість прислів’їв та приказок з опорними словами мороз, сніг вживаються у прямому значенні й виражають спостереження і досвід: «Снігу багато — рік багатий», «Багато снігу в році — багато хліба в тоці».

У давніх слов’ян плин часу асоціювався з водою, що тече безпе­рестанку, як і людські роки («Було, та з водою спливло», «Багато води уплине, заки людина до того доживе»). Прислів’я відображають і різні категорії часу: рано — пізно, день — ніч, день — вечір, дні тижня, місяці. Ряд їх побудовано на контрастах: «Ранній пізньому кланяється», «Хто рано плаче, той увечері сміється», «Ніч-мати всіх пригортає, а день розганяє». Більшість висловів цього циклу мас конкретні значення, відображаючи реальний час, який трудова лю­дина здавна навчилася цінувати («На годину спізнився — за рік не доженеш», «У ранньої години золото в роті»). Ранок і вечір часто виступають алегоричними вимірами людського життя: «Як було зранку, так буде й до останку», «Як піде кому зранку, то й до вечо­ра». День і ніч здавна в народі були символом свободи й неволі: «Якби не було ночі, то не знали б, що таке день». Часто поєднання цих понять дає виразний поетичний і смисловий контраст: «В ніч пайтемнішу про сонце пам’ятай».