ПЕРЛИНИ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ (Прислів’я та приказки)

Друга половина XIX ст.— час бурхливого розвитку пареміології та пареміографії в усіх слов’янських народів. У виданнях того часу застосовуються дедалі чіткіші наукові принципи в класифікації ма­теріалу та його науковому трактуванні. З’являються такі фундамен­тальні праці, як «Мшігозіоуі пйгосіи зІоуапзкеЬо ує ргізІоуісЬ» (1862) Ф. Челаковського — у чеській фольклористиці, «Пословицн русского народа» (1862) В. Даля — у російській, «Українські приказки, при­слів’я і таке інше» (1864) М. Номиса — в українській, «Сборник бе- лорусских пословиц» (1874) І. Носовича — в білоруській та ін. Під­готовка капітальних видань прислів’їв гостро поставила на чергу дня питання їх групування. Спосіб алфавітного розміщення не міг роз­в’язати тих завдань, які ставили перед собою укладачі. З алфавітного словника, писав з цього приводу В. Даль, «не можна зробити за­гального висновку про духовні й моральні особливості народу, про життєві стосунки… Німецькі й французькі збірники, де видавці, від­чуваючи всю недоладність звичайного азбучного підбору за початко­вою буквою прислів’я, взяли середнє, зберігши той же азбучний порядок, але за тим словом у прислів’ї, яке їм здавалося головним, 8а яким прислів’я все ж за своїм зовнішнім виглядом складене» [1]. Проте ця ознака, на думку В. Даля, зовнішня, неістотна, тому він застосовує принцип «розміщення прислів’їв за їх смислом, за внут­рішнім значенням», одночасно застерігаючи, що в збірці «багато повторень, часто свідомих і в цьому порядку неминучих, тому що одне й те ж прислів’я підходить під різні значення і розряди» [2]. Полісемія зяачейь ряду прислів’їв змушувала упорядника одне при­слів’я вводити до кількох тематичних груп, часто далеких одна від одної своїм змістом. Проте в цілому упорядкування збірки Далем було великим кроком уперед в розвитку слов’янської пареміографії. Сучасні дослідники дають високу оцінку цій класифікації [3].

Український пареміограф М. Номис, укладаючи збірку «Україн­ські приказки, прислів’я і таке інше», теж відійшов від поалфавітного принципу, групуючи прислів’я за певними «філософськими темами», щоб з їх допомогою простежити погляди народу, особливості побуту, звичаїв тощо. По суті — це перша українська книга прислів’їв, скла­дена за тим же тематичним принципом, що й видання В. Даля. М. Номис зібрав і систематизував увесь відомий тоді український паремійний матеріал (збірка містить близько 15 тисяч творів, не рахуючи їх численних варіантів). Це був своєрідний звід україн­ського приказкового матеріалу, підсумок усього зробленого в цій галузі. В розпорядженні Номиса була велика рукописна збірка при­слів’їв О. Марковича, використав він також друковані матеріали В. Смирницького, Гр. Ількевича, О. Шишацького-Ілліча, М. Закрев- ського, «Записки о Южной Руси» П. Куліша, а також публікації прислів’їв в «Основі», збірку П. Єфименка у «Черниговских губерн- ских ведомостях» та ін. Йому надсилали записи прислів’їв брати Лазаревські, С. Ніс, Іл. Дорошенко, А. Свидницький, С. Рудавський, Д. Каменецький, О. Кониський та ін.

М. Номис вміщує до книги власне прислів’я, приказки, народні порівняння, ідіоми, вітання, побажання, прокльони, каламбури тощо. Бере упорядник паремії і з творів художньої літератури, які відірва­лись від контексту і стали побутувати як прислів’я. Це найбільше стосувалося афоризмів із поезій Т. Шевченка. «З незабутнього «Коб- варя» я повибирав не тільки справжні приказки, од народу їм узя­ті,— пише М. Номис,— а й вірші, що їх письменний наш люд, а деякі навіть і народ уже вживають замість приказок. Мені здається, що вірші такі повинні стояти між приказками…» [4].

Збірка М. Номиса дала поштовх для дальшого розвитку україн­ської пареміографії та пареміології. З’являються нові видання, упо­рядники яких прагнуть видрукувати матеріали, що не ввійшли до .ібірки М. Номиса. Вони звертають більше уваги на місцевості, які не були охоплені або охоплені частково Номисом та його помічника­ми, зокрема південь України, Волинь, Поділля, Прикарпаття. 1869 р.

В.   Вислоцький друкує звід публікованих і рукописних прислівних матеріалів із західних земель України під назвою «Пословицн и по- говорки Галицкой и Угорской Руси»; у 1877 р. П. Чубинський пуб­лікує в «Трудах зтнографическо-статистической зкспедиции в Запад- ио-Русский край» (т. 1, вип. 2) прислів’я та приказки, зібрані члена­ми Російського Географічного товариства на Поділлі та Волині.

І.   Манжура збирав прислів’я на Харківщині й Катеринославщині, опублікувавши їх у «Сборнике Харьковского историко-филологиче- ского общества» (т. 2, вип. 2, 1890; вміщено 372 зразки); М. Комаров обстежив південь України, видавши «Нову збірку -народних мало­руських приказок, прислів’їв, помовок, загадок і замовлянь» (1275 зразків) в Одесі 1890 р. Чимало приказкового матеріалу в північних землях України зібрав Б. Грінченко, друкуючи його в 1895—1897 рр. в «Зтнографических материалах»; близько 700 прислів’їв та приказок з Київщини, Полісся та Поділля опублікував у 1902 р. О. Малинка. На півдні України багато років збирав прислів’я та приказки Д. Яворницький, залишивши після себе велику картотеку прислів’їв, укладених в алфавітному порядку