ПЕРЛИНИ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ (Прислів’я та приказки)

Виникнувши на зорі зародження мови й культури, прислів’я та приказки стали невід’ємною частиною народного побуту, його сло­весності. У дуже давні часи, відзначав російський пареміограф XIX ст. І. Снегирьов, у прислів’ях передавалися наступним поколін- пям правила моралі, досвід минулого життя та набуті спостереження над природою. Паремії культивувалися народами Стародавнього Єгипту, Ассірії, Вавілонії, Персії, Китаю та Індії.

На слов’янському грунті прислів’я стали виникати ще задовго . до початків писемності. Культура Київської Русі має прислів’я та приказки вже в розвинутому вигляді. Перші давньоруські пам’ятки («Ізборник Святослава», «Повість временних літ», «Повчання» Воло­димира Мономаха, «Руська правда» та інші), містять фразеологічні сполучення, вжиті з певною стилістичною метою, з переносними зна­ченнями, що свідчить про їх широке побутування і певну ступінь абстрагування значень. З художньою метою введені народні афориз­ми до «Слова о полку Ігоревім».

Частина прислів’їв, що побутувала в часи давньої Русі і згодом увійшла до мов трьох братніх народів — російського, українського і білоруського, зберегла майже однакове звучання та смислове на­вантаження у всіх трьох мовах. З утворенням української народності виникають паремії на місцевому суспільно-побутовому грунті і разом зі старими прислів’ями стають складовою частиною культури народу, їх фіксують давні українські книги. Вводили до своїх творів при­слів’я, приказки та порівняння І. Вишенський, Хр. Філалет, М. Смот- рицький, Л. Барапович, І. Галятовський, А. Радивиловський, І. Гі-

зель, козацькі літописці XVII—XVIII ст. та ін. Фіксують народні фразеологізми і давні українські словники, зокрема «Лексис» Л. Зи- зація. «Лексикон славеноросский» П. Беринди та ін.[2]

Прислів’я XVII ст. називалися притчами. Ще автор «Повісті вре- мешшх літ», наводячи вислів «погибоша, аки обрьі», пояснює: «И єсть притча до сего дня». Пізніші терміни — російський «пословица», український «прислів’я», білоруський «прьшазка» — мали більш бук­вальне значення — як зворот мови, вираз. У такому значенні його вживав російський письменник XVI ст. Максим Грек. І. Снєгирьов вважав, що в давній Русі прислів’я означало тільки якусь умову, пораду. Замість нього вживалося слово «глаголемое», тобто якийсь вислів, що ввійшов до народної говірки, а також «притча», яка «при- ткана» до діла, слова. У мові вона була прикрасою, «красним слів­цем» [3]. На думку В. Перетца, терміни «прислів’я», «пословица» виникли в сучасному їх значенні ле раніше кінця XVII — початку XVIII ст.[4] Очевидно, ця думка вченого оперта на тому, що перший пареміографічний словник на Україні «Приповісти (або теж при- словія) посполнтие» вже був названий термінами, які згодом закрі­пилися і в російській, і в українській мовах.

Перші рукописні пареміографічні збірники східнослов’янського фольклору, що дійшли до нас, належать до другої половини XVII ст. Це відомі «Повести или пословицн всенароднейшия по алфавиту» (друга пол. XVII ст.), «Рукописпьш сборник пословиц, поговорок и присказок Петровского времени» (кінець XVII ст.), «Сборник по­словиц б. Петровской галерей» (початок XVIII ст.), вже згадувана найстаріша українська збірка кінця XVII ст. «Приповісти (або теж присловігі1) посполитне и азбукою ради скорішого (якового слова) поісканя…» Климентія Зіновієва, рукописний збірник прислів’їв та приказок ЗО—40-х років XVIII ст. І. Ушівського та ін. І. Снєгирьов на основі вивчення багатьох старих літературних джерел прийшов до висновку, що аналогічні збірники були і в більш ранній період, навіть у XVI ст., а відомі нам пареміографічні пам’ятки є зводами старіших записів и.

Збірка «Приповісті посполиті» К. Зіновієва була визначною куль­турною подією свого часу. Вона містить понад 1500 приказкових одиниць. До збірки Зіновіїв вводив зразки, широко відомі на Україні і навіть за її межами, відбираючи з них, очевидно, найбільш влучні й художньо довершені. При зіставленні збірки з аналогічними пра­цями російських пареміографів того часу помітна велика схожість між багатьма прислів’ями. В. П. Адріанова-Перетц, відзначаючи це явище, висловлює припущеная, що ряд прислів’їв із «Сборника б. Петровской галерей» могли бути «взяті з усної традиції: в Москві в XVII ст. було багато вихідців з України і вплив їх, такий помітний на історію великоросійської пісні, міг позначитись і на прислів’ях» ІБ.

Збірка К. Зіновієва, як і інші пареміографічні пам’ятки того часу, довго зберігалася в рукописі. Тільки в 50-х роках XIX ст. на неї натрапив збирач давніх українських пам’яток пареміограф

  1. Шишацький-Ілліч. З того часу рукопис став предметом наукового вивчення, зі збірки брали прислів’я в пізніші зводи, робили виписки, хоч сама пам’ятка була надрукована тільки в 1971 р. у серії «Па­м’ятки української мови». її високо оцінили як дожовтневі, так і радянські пареміологи. К. Зіновієва справедливо вважають одним із перших вітчизняних етнографів і дослідників народного життя, а його працю — цінною спробою збирання і публікації зразків укра­їнського народного мистецтва слова |6.

Дальший етап у збиранні та систематизації народних прислів’їв і приказок пов’язаний з культурним відродженням слов’янських на­родів у XVIII—XIX ст., посиленням соціальних та національно-ви­звольних рухів, появою романтизму в літературі та мистецтві. Ця доба характерна активним розвитком пареміографії, а згодом і па- реміології у вітчизняній фольклористиці. Над збиранням та система­тизацією прислів’їв працюють російські вчені й культурні діячі М. В. Ломоносов, В. М. Татищев, І. В. Паус, А. І. Богданов, І. Ф. Ка- лайдович, використовують у художніх творах М. І. Новиков, І. А. Кри- лов, О. С. Пушкін, М. В. Гоголь, видають пареміографічні збірки Д. КлКняжевич, І. М. Онєгирьов, Ф. І. Буслаєв та багато ін.