ПЕРЛИНИ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ (Прислів’я та приказки)

Багато прислів’їв ритмікою нагадують ритмізовану прозу, яка членується на окремі стопи. І. Вознесенський зазначав, що розміре­ний ритм східнослов’янських мов (переважно кількаскладова будова слів) спричинився до того, що в багатьох прислів’ях, як і в інших жанрах ритмізованої прози, переважають трискладові сполучення — дактилічного, амфібрахічного, рідше анапестового типу [1]. Але такий розподіл умовний, бо в чистому вигляді і трискладові, і двоскладові стопи трапляються рідко. Тут більшу роль відіграв однакова кіль­кість тонічних наголосів, їх симетрія в обох частинах прислів’я. На­приклад, у вислові «Не шукай красоти, а шукай доброти» можна простежити анапестові стопи (ритмічна схема:

^^-1-), а в подібному за формою зразку «У дівчини стільки ласки, як па тихім ставку ряски» в обох частинах простежуються вже хо­реїчні стопи з пірихієм (ритмічна схема: А. і 1.                                          X ^ -1 ^ -1- ^>). Тому, як зазначалося, при дослідженні ритміки при­слів’їв учені надають перрвагу не розподілу на стопи, а інтонаційним наголосам, які симетрично розташовуються в обох частинах. _ Цією властивістю ритмізовані прислів’я наближаються до ритмомелодики народних пісень. Дослідники знаходять паралелі прислів’їв у народ­них коломийках, частівках, обрядових піснях тощо. У них повністю збережений первісний пісенний ритм («Нехай мене той голубить, а хто вірно мене любить», «Не ходи по полю, не топчи куколю, не моргай очима — не твоя дівчина»).

У багатьох зразках рими бувають дуже точні, але для ряду при­слів’їв, як і для пісень, характерними є приблизні, дієслівні рими, хоч ця приблизність не помічається в мовленні, бо вона компенсу­ється змістом та словесною образністю. Навіть прислів’я з кволими дієслівними римами можуть мати сильні образи, які поглинають всю увагу слухача. Багато зразків складається з двох частин, римованих між собою, в свою чергу кожна з них може мати свої внутрішні пари рим («Зять любить взять, тесть любить честь, а шурин очі жмурить, бо не хоче дать»). Рими цементують прислів’я в єдине ціле.

За будовою паремійні рими бувають чоловічі («Сюди тень, туди тень та й минув день»), жіночі («Хвастала кобила, що з возом горшки побила»), дактилічні («Де борошно, там і порошно»), парно- одиничні («Яке коріння, таке й насіння»), попарні («Де одинець — хазяйству кінець, де сім — щастя всім»). У пареміях часто римують­ся власні імена («Михайло — бурхайло», «Наша Парася на все здалася»). Римуються також окремі побажання, вітання, дитячі при­мовки тощо. Багате римування відсвічує різні форми вираження думки в пареміях.

Важливу роль у звучанні прислів’їв відіграють алітерації та асо­нанси. Народ влучно імітує деякі явища природи або своєї діяль­ності: «Коси коса, поки роса, роса додолу, косар додому» (алітерація звука с, що нагадує посвист коси), «Стукотить, гуркотить, комар з дуба летить» (звуки т, р, у відтворюють стук падаючого предмета), «Близько видати, та далеко дибати» (асонанси відтворюють ритмічну ходу людини). Але здебільшого гармонія звуків впливає на мистець­ку думку опосередковано, без явного зв’язку зі змістом, вона тільки сприяє милозвучності й зручніша для запам’ятовування.

Прислів’я та приказки широко влилися в мову художньої літе­ратури. З часу появи перших пам’яток література вбирала в себе народну мудрість. Спочатку це засвоєння було стихійним, а згодом народні афоризми вже вводяться в текст з відповідною метою. З до­помогою прислів’їв, як і інших фольклорних елементів, письменники прагнули ввести в літературу дух народної мудрості, її красу та афористичність, влучні соціальні характеристики. В художні твори проникали прислів’я та приказки усіх тематичних груп і розрядів, ними насичена авторська мова і мова персонажів, описи й характе­ристики, а найголовніше — дух народної поезії сприяв відтворенню в художніх творах народних ідеалів. Митці слова могли вводити на­родні зразки як цитати, що посилювали авторську думку, або вико­ристовувати тільки паремійні ядра, що залежало від епохи, в яку творив той чи інший письменник, від його художньої індивідуаль­ності й завдання, яке він ставив перед собою. Найбільше прислів’їв та приказок вбирала українська література в епоху свого становлен­ня, проте й у пізніші часи вони були невід’ємним атрибутом худож­нього стилю усіх майстрів слова.

Твори художньої літератури насамперед вбирали в себе народні афоризми про природу та її явища, проектуючи їх на суспільне життя. Образи природи при цьому набували нових семантичних від­тінків. У художній поезії сонце часто асоціюється з людською теп­лотою, щирістю, ласкою, відсутність сонячного тепла — з черст­вістю, байдужістю, кривдою. Т. Г. Шевченко з гнівом говорить, що лихі люди і сонце б «заступили, якби мали силу, Щоб сироті не світило» [2]. У В. Самійленка ліричний герой просить сопце не захо­дити і ще посвітити людям. Привітність сонця — мотив, що часто зустрічається у творах прозаїків: «Сонце тепло і ніжно усміхалося, і від усмішки тої земля цвіла» [3]. У ряді художніх творів з сонцем, місяцем, зорями традиційно зіставляється молода врода: «Засіяли карі очі — зорі серед ночі» (Шевч., 1, 234), «Хороша, як зоря ясна, руса коса нижче пояса» [4]. Як і в фольклорі, сонце може уособлюва­ти надію на краще життя: «Не журись, кажу… колись і перед наши­ми ворітьми сонечко зійде» (Марко Вовчок, 1, 93), «Зійшло колись і для мене сонечко, та заздрісно стало другим і заступили» [5].

Народнопісенний образ землі в художніх творах набув ряду трансформацій: земля стала персоніфікованим образом, до неї звер­таються як до живої, називають її матір’ю: «Він хилиться, проводить в тузі дни І земельку святу, як матінку, кохає, Як матінку сини» [6]. Земля в неволі — уярмлена батьківщина: «Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати» (Шевч., 1, 263).