Прислів’я та приказки — різновиди жанру паремій. Вони мають багато спільного і, як правило, у виданнях не розмежовуються на окремі групи. Залежно від контексту власне прислів’я можуть вжи- матися у повній формі, узагальнюючи відповідні події або явища, а також в усіченій, наближаючись за смислом та будовою до приказок. У науці вироблено ряд дефініцій на позначення цих різновидів народної творчості. Найбільш авторитетними серед них є ті, які розглядають їх з точки зору логіки — як судження, естетики — як художнього твору, граматики — як речення або його частини. Більшість пареміографів прислів’ями вважає самостійні судження із замкнутою формою кліше, що являють собою художні твори з прямими або переносними значеннями, інтонаційно й граматично оформлені як прості або складні речення. Вони в стиснутій і точній формі підводять підсумки спостережень над групами подій або явищ, відзначаючи в них характерне й особливе, даючи узагальнений висновок, який може бути застосований при характеристиці аналогічних подій чи явищ. Прислів’я можуть характеризувати світ природи («Молоде орля, та вище старого літає»), людську працю («Землі кланяйся низько — до хліба будеш близько»), родинне та суспільне життя («Своя хата — своя стріха, свій батько — своя втіха», «З неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся») та ін. На відміну від прислів’я приказка висловлює думку неповно, становить собою вид незамкнутого кліше, частину речення, до якого приєднується авторський контекст («Пішов, як рак по дріжджі», «Товче воду в ступі», «Без ножа ріже»).
Паремійна творчість характеризується багатими асоціативними зв’язками, образністю та семантичним наповненням. Раціональне й художнє мислення відбилося в самій мові, в утворенні конкретних і абстрактних понять, а найбільше — в здатності надавати словам переносних значень. Грунтовне вивчення процесу творення перенос- пих значень слів знаходимо в працях О. О. Потебні. Дослідник вважає, що окремо взяте слово можна розглядати як лексему і як художній образ. На його думку, в мові є слова, які, крім лексичного, можуть мати ще внутрішнє, глибинне значення. Цю думку О. Потебня розкриває на прикладі назви рослини мати-мачуха. її особливістю е те, що верхній бік листка — блискучий і холодний, а нижній — м’який і теплий, отже, рослина є ніби і ласкавою матір’ю, і недоброю мачухою [1]. Між зовнішньою ознакою квітки і символічним образом «мати-мачуха» існує кілька ланок асоціативних зв’язків, які можна простежити в піснях, де рідна мати — літне сонце, тепло, а мачуха — осіннє або зимове, а також у пареміях: «Матінка рідна — як сонечко ясне», «Без матері і сонце не гріє», «Мачуха, як місяць: світить, та не гріє»).
Символ слова, підкреслював О. Потебня, підтримується в народній пам’яті за допомогою зіставлення його з іншими, які мають подібні значення. Наприклад, калина — червона, рум’яна, красна, така ж красна й рум’яна дівчина. На основі асоціацій виникли порівняння: дівчина, як калина, красна, як калипа. Символічні значення мають образи води, криниці. У фольклорі пити воду — значить бажати, прагнути любові, кохатись. Асоціації вода — дівчина трапляються і в зразках паремій: «Дівчина — хоч з лиця води напийся», «Глянеш на неї — води нап’єшся». О. Потебня вважав, що слово полин має той же корінь, що й полум’я, палити. Полин гіркий, пече, як і полум’я. Слово гіркий за асоціацією в давнину означало вогненний, а горе (від гіркий) стало уособлюватись в образі дикої рослини полину[2]. Це знайшло вияв і в фольклорі: «Краще полин їсти, як
з нелюбом разом сісти», «Горе, як полин: тяжко мені жити з ним». Сіль у фольклорі теж уособлює горе, біду: насолити комусь — завдати прикрощів; сльози — гіркі, солоні; сіль в оці — напасть, біда; солоне горе — важке, безпросвітне лихо. Печаль, горе можуть передаватися через образ іржі («Іржа їсть залізо, печаль їсть серце»), роси («Від роси січуться коси», «Роса з’їдає залізо, а горе людину»).
Прислів’я та порівняння багаті на зорові образи. Живопис тут поєднується з поезією. Вони виникають з цілого епізоду, з життєвого випадку, але охоплений тільки кадр, який утримує натяки на докладний зміст завершеного епізоду. У прислів’ях знаходимо всі види тропів: порівняння («Вода, як скло, блищить»), метафори й метафоричні образи («Правда і в вогні не горить, і в морі не тоне», «Наїлись біди, напились води»), метонімії («Всяка птичка своїм носом живе»), гіперболи і літоти («їсть за вола, а робить за комара»), антитези («Бідняк робить, а багачеві родить») та ін.