ПЕРЛИНИ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ (Прислів’я та приказки)

Дуже поширені прислів’я з опорними словами кіт і собака. Ко­лись в деяких племен ці тварини вважалися тотемами, і не випадково народна мудрість приділила їм таку увагу. Образ кота по відношен­ню до слабших міг уособлювати хижака і його жертву, переносно — класовий антагонізм («Кітці іграшки, а мишці слізки», «Коту іграш­ки, а мишці смерть»). Поведінка кота нерідко асоціюється з діями нероб («Нема, як попові та котові: обидва сидять і хліб їдять», «По­минеться коту масниця — буде середа й п’ятниця»), чванливих і са­мозакоханих: «Чим більше кицьку гладиш, тим вище вона горб підіймає».

Гасловий ряд з опорним словом «собака» налічує в книзі близь­ко 200 одиниць, що свідчить про глибокий слід, який залишило це поняття в народній мудрості. Давніх висловів цього ряду збереглося мало; з часів середньовіччя походить вислів «собака на сіні», що має розгалужене гніздо варіантів. Вислови пізнішого часу — це поради не довіряти собаці («Мани собаку, маючи кияку»), а в переносному значенні — берегтися злих, підступних, облесливих людей («Бійся не того собаки, що голосно гавкає, а того, що лащиться»), не спіл­куватися з ними («Хто з псами лягає, той з блохами встає»). Часом за допомогою цього образу висловлюються етичні й суспільні поради («Де свої собаки кусаються, там хай чужі не пхаються») або під­креслюється постійність людських звичок («Навчиться собака бігти за возом, то і за саньми побіжить»),

З лісових звірів у пареміях лишили помітний слід передусім найпоширеніші — вовки, ведмеді, лисиці, зайці. З давніх часів люди­на стикалася з вовком і, вбачаючи в ньому ворога, прагнула його задобрити.

У сучасному паремійному фонді близько 150 висловів з цим опорним словом. Тематика їх різноманітна. В образі вовка насампе­ред уособлюється жорстокість і ненаситність («Вовкові барана з горла не видереш», «Вовк старіє, але не добріє»), звучить осторога злочин­цям, що їх не мине розплата («Носив вовк козу, аж і вовка понесли», «Віділлються вовкові овечі сльози»). З повадками вовка зіставляють­ся лихі вчинки людини: «Вовка як не годуй, а він все в ліс дивиться». Людська лицемірність та підступність передаються через образ вовка в овечій шкурі. У деяких висловах звучать відгомони давніх вірувань, коли вважалося, що не в час вимовлене слово-табу «вовк» може викликати нещастя («За вовка помовка, а вовк іде»).

Паремії з опорним словом ведмідь зустрічаються рідше, бо з ним населення стикалося не так часто, як з вовком. Образ ведмедя ній* роко побутув в давніх казках. У прислів’ях про ведмедя, що активно побутують у наш час, підкреслюється його велика сила й одночасно вайлуватість. Найбільше зразків побудовано на спостереженні, що недмідь любить мед. Цю властивість звіра народ переніс на жадіб­них, ласих до чужого людей.

Паремії про лисицю теж давнього походження. Саме слово зу­стрічається в старих пам’ятках, зокрема у відомому метафоричному вислові зі «Слова о полку Ігоревім» — «лисиці брешуть на черлепії щити». Образ лисиці в фольклорі є носієм переважно таких якостей, як хитрість та спритність. Прислів’я з цим образом здебільшого ма­ють переносні значення: «Зунадився лис у курник, то всі кури повиносить», «Лисиця спить, а курей бачить».

Заєць у фольклорі, в тому числі й у прислів’ях, виступає, як правило, уособленням боягузтва: «Заєць від куща, а жаба від зайця тікав», «Полохливий заєць і пенька боїться». Поширеними є при­слів’я з цим образом на означення людської жадібності, яка призво­дить до втрати: «За двома зайцями не гонись, бо й одного не впі­ймаєш».

Образи птахів у пареміях мають прямі й переносні значення. За подібністю до людських дій, вчинків вони набирають метафоричних значень: «Знати птицю по пір’ю», «Зав’яз пазурець — і пташці кі­нець». Пташина старанність і запопадливість стали символізувати людську працьовитість: «Кожна пташка своїм клювом годується». Символічних відтінків набули образи пташки в клітці як втілення неволі («Ліпше пташці в лісі на зеленій гілці, ніж у пана в золотій клітці») та гнізда як символу родинної оселі («Кожна пташка своє гніздо хвалить»).

Чимало варіантів мають прислів’я з опорними словами назв пта­хів — орла, сокола, ворона, ворони, сови, журавля, синиці та ін. Ба­гато з них давнього походження. Пам’ятки Київської Русі оперували цими образами як поетичним матеріалом. Згадаймо, як у «Слові о полку Ігоревім» з сумом говориться, що Олегове хоробре військо «не було на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний во­роне, поганий половчине», що «орли клекотом на кості звірів зо­вуть» [1]. Серед паремій найрозгалуженішими є зразки про ворона (крука). Найдавніші з них відбивають вірування про те, що ворон своїм карканням віщує горе: «Старий ворон даром не кряче», «Кому ворон над головою кряче, той має щастя собаче». За допомогою цього образу відтворювалися абстрактні поняття віддаленості («1 ворон мої кості туди не занесе»), єдності й солідарності («Ворон воронові ока не виклює»).

Народ здавна захоплювався силою орла. Цей образ опоетизований у піснях, прославлений у казках та легендах як втілення виняткової сили та могутності й переваги над іншим птаством. У переносному значенні такі прислів’я вживаються і стосовно градацій між людьми: «Куди .орли літають, туди сорок не пускають», «Орел орла родить, а сова сову плодить». Аналогічні значення має й образ сокола. У фольклорі сокіл — метафоричний образ кхнака, козака, молодця. Птаха підносить його стрімкий, красивий політ, молодця — його по­ведінка: «Знати сокола по польоту, а молодця — по походці».

Прислів’їв з опорними словами сич, сова небагато, хоч сама назва на означення цього птаха побутує в мові з незапам’ятних часів. Існувало повір’я, що крик сича або сови віщує нещастя. Паремій з таким значенням майже не збереглося, якщо не брати до ,уваги висловів баладного походження «Сова недолю віщує», «Сова смерть накликає». Теперішні прислів’я з цим образом мають переносні зна­чення, в них висміюються пихаті, чванливі люди («Знає сова, що красна сама», «Не бачить сова, яка сама, зате інших бачить»).