ПЕРЛИНИ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ (Прислів’я та приказки)

Прислів’я та приказки — один з найдавніших жанрів усної на­родної творчості. Протягом багатьох століть вони виявляли здатність народу відбирати й осмислювати найхарактерніші, найтиповіші сто­рони явищ природи, праці, побуту, родинного й суспільного життя і в результаті ставали конденсатором багатовікового життєвого досві­ду, взаємин людей між собою, між класами, між людиною та навко­лишньою дійсністю.

Зараз важко визначити, з якої епохи бере початок цей різновид народної мудрості. Найдавніші прислів’я та приказки пов’язані з усвідомленням людиною свого місця в природі і своєї трудової діяльності. Вони, як це влучно підмітив М. Горький, «зразково фор­мують увесь життєвий, соціально-історичний досвід трудового на­роду»

Нагромаджуваний досвід передавався з покоління в покоління. Багато явищ природи залишалися для людини нез’ясованими, таєм­ничими, часто ворожими, звідси виникала віра в можливість умило­стивити сили природи, примусити її не чинити людям зла. На цій основі з’явилися народні замовляння, заклинання, які пізініше, з на­буттям людиною знань про природу, поступово втрачали своє кон­кретне призначення і в формі образних висловів залишалися в мові.

ҐУ найдавніших прислів’ях можна знайти натяки на епоху матрі­архату, залишки зооморфізму та антропоморфізму^ Російський дослідник В. П. Анікін пояснює походження ряду прислів’їв забобон­ною уявою первісної людини. «Зозуля кує — недолю віщує» — при­слів’я, пов’язане з віруванням у те, що крик птаха може віщувати щось фатальне для людини. «Мати — сира земля» — відбиває віру в таємничу силу землі, яка може бути то ласкавого, то суворою та ін.[1]

У процесі розвитку людства встановлювалися певні норми суспіль­ної поведінки людини, етичні правила, своєрідні закони, сформовані в афористичні вислови. Іноді для зручності запам’ятовування такі

правила мали віршовану форму, їх виголошували співом. В епоху родового суспільства окремі люди, що мали добру пам’ять, повинні були пам’ятати основні норми етики в межах роду, закони роду. Для кращого засвоєння ці норми й закони формували в афористичні ви­слови. Ці ж люди були своєрідними «літописцями» роду, бо зберігали в пам’яті й передавали наступним поколінням його історію.

Паремійні одиниці давнього часу мали більш конкретне значен­ня, ніж їх пізніші зразки. Відбувався тривалий процес розширення значень, з’являлися відгалуження від першопочаткового вислову — варіанти. Розвивалась метафоризація прислів’їв, утворювалися так звані вторинні значення. Цей процес характерний як для давніх па­ремій, так і для тих, що творилися в пізніші епохи.

ході розвитку мови одні прислів’я виходили з ужитку, інші міняли значення. На місці старих з’являлися нові, відображаючи Життя пізніших поколінь. Джерела, які живили прислів’я, весь час розширювалися. Жанр поступово збагачувався афористичними улам­ками народних казок, притч, анекдотів, бувальщин, оповідань, легенд, загадок, пісень тощо. Стали посилено живити прислів’я писемні ху­дожні твори та філософські трактати, де істини часто висловлюва­лись у формі афоризмів. Але найчастіше Прислів’я зароджувалися в усному спілкуванні певного середовища; наприклад серед селян- хліборобів, скотарів, ремісників, відображаючи спочатку якісь кон­кретні події, сфери людської поведінки, риси характеру, стосунки, а вже згодом пристосовувалися до нової обстановки.

Отже* джерелами прислів’їв було реальне життя ї побут людей, творчість мас — уривки пісень, легенд, переказів, анекдотів, літера­турні та філософські афоризми, вірування в прикмети, що виникли на основі спостережень вад силами природи та ін.

Влучне народне слово високо цінив В. І. Ленін. Він закликав письменників учитися в народу майстерності, афористичності вислов­лювання і радив укласти великий словник народних афоризмів, який став би незамінною книгою, «скарбом для белетристів, ораторів». «Бувають такі крилаті слова,— писав В. І. Ленін,— які з дивною влучністю виражають суть досить складних явищ» [2]. Ряд влучних народних афоризмів знаходимо в його творах. Усі вони мають високу конденсацію думки і вживаються з різного ідейно-стилістичною метою .

Важко знайти у вітчизняній літературі письменника або діяча культури, який би не збирав прислів’їв, не захоплювався їх красоґо, не використовував цю багату народну скарбницю у своїх творах. Письменники-класики, що досконало володіли мистецтвом слова, ви­соко цінували мудрість народу, його вміння коротко і влучно або яскраво, образно передавати думку. «Яка розкіш, який… смисл у кожному прислів’ї нашомуі Яке золотої» [4] — говорив О. С. Пушкін.

«Струмені самородного джерела народної поезії пробиваються в при­слів’ях наших, де видно незвичайну повноту народного розуму, який ііумів зробити своїм знаряддям: іронію, насмішку, дотепність, влуч­ність живописного споглядання» ®,— таку характеристику народній мудрості давав М. В. Гоголь. М. Горький підкреслював, що в простоті слова найбільша мудрість:

 прислів’я завжди короткі, а розуму й по­чуття вкладено в них на цілі книги. «Я дуже багато вчився на при­слів’ях,— писав він,— інакше: на мисленні афоризмами» 1.

І.  Франко називав прислів’я та приказки «багатим і важним скар­бом… у скарбівні нашої мови… її коштовними перлинами», а М. Рильський порівнював народне слово з дорогоцінним алмазом, який слід доглядати, шліфувати, «щоб дедалі більше граней у ньому переливалось і виблискувало, відбиваючи все незрівнянне багатство наших днів».