Прислів’я та приказки — один з найдавніших жанрів усної народної творчості. Протягом багатьох століть вони виявляли здатність народу відбирати й осмислювати найхарактерніші, найтиповіші сторони явищ природи, праці, побуту, родинного й суспільного життя і в результаті ставали конденсатором багатовікового життєвого досвіду, взаємин людей між собою, між класами, між людиною та навколишньою дійсністю.
Зараз важко визначити, з якої епохи бере початок цей різновид народної мудрості. Найдавніші прислів’я та приказки пов’язані з усвідомленням людиною свого місця в природі і своєї трудової діяльності. Вони, як це влучно підмітив М. Горький, «зразково формують увесь життєвий, соціально-історичний досвід трудового народу»
Нагромаджуваний досвід передавався з покоління в покоління. Багато явищ природи залишалися для людини нез’ясованими, таємничими, часто ворожими, звідси виникала віра в можливість умилостивити сили природи, примусити її не чинити людям зла. На цій основі з’явилися народні замовляння, заклинання, які пізініше, з набуттям людиною знань про природу, поступово втрачали своє конкретне призначення і в формі образних висловів залишалися в мові.
ҐУ найдавніших прислів’ях можна знайти натяки на епоху матріархату, залишки зооморфізму та антропоморфізму^ Російський дослідник В. П. Анікін пояснює походження ряду прислів’їв забобонною уявою первісної людини. «Зозуля кує — недолю віщує» — прислів’я, пов’язане з віруванням у те, що крик птаха може віщувати щось фатальне для людини. «Мати — сира земля» — відбиває віру в таємничу силу землі, яка може бути то ласкавого, то суворою та ін.[1]
У процесі розвитку людства встановлювалися певні норми суспільної поведінки людини, етичні правила, своєрідні закони, сформовані в афористичні вислови. Іноді для зручності запам’ятовування такі
правила мали віршовану форму, їх виголошували співом. В епоху родового суспільства окремі люди, що мали добру пам’ять, повинні були пам’ятати основні норми етики в межах роду, закони роду. Для кращого засвоєння ці норми й закони формували в афористичні вислови. Ці ж люди були своєрідними «літописцями» роду, бо зберігали в пам’яті й передавали наступним поколінням його історію.
Паремійні одиниці давнього часу мали більш конкретне значення, ніж їх пізніші зразки. Відбувався тривалий процес розширення значень, з’являлися відгалуження від першопочаткового вислову — варіанти. Розвивалась метафоризація прислів’їв, утворювалися так звані вторинні значення. Цей процес характерний як для давніх паремій, так і для тих, що творилися в пізніші епохи.
ході розвитку мови одні прислів’я виходили з ужитку, інші міняли значення. На місці старих з’являлися нові, відображаючи Життя пізніших поколінь. Джерела, які живили прислів’я, весь час розширювалися. Жанр поступово збагачувався афористичними уламками народних казок, притч, анекдотів, бувальщин, оповідань, легенд, загадок, пісень тощо. Стали посилено живити прислів’я писемні художні твори та філософські трактати, де істини часто висловлювались у формі афоризмів. Але найчастіше Прислів’я зароджувалися в усному спілкуванні певного середовища; наприклад серед селян- хліборобів, скотарів, ремісників, відображаючи спочатку якісь конкретні події, сфери людської поведінки, риси характеру, стосунки, а вже згодом пристосовувалися до нової обстановки.
Отже* джерелами прислів’їв було реальне життя ї побут людей, творчість мас — уривки пісень, легенд, переказів, анекдотів, літературні та філософські афоризми, вірування в прикмети, що виникли на основі спостережень вад силами природи та ін.
Влучне народне слово високо цінив В. І. Ленін. Він закликав письменників учитися в народу майстерності, афористичності висловлювання і радив укласти великий словник народних афоризмів, який став би незамінною книгою, «скарбом для белетристів, ораторів». «Бувають такі крилаті слова,— писав В. І. Ленін,— які з дивною влучністю виражають суть досить складних явищ» [2]. Ряд влучних народних афоризмів знаходимо в його творах. Усі вони мають високу конденсацію думки і вживаються з різного ідейно-стилістичною метою .
Важко знайти у вітчизняній літературі письменника або діяча культури, який би не збирав прислів’їв, не захоплювався їх красоґо, не використовував цю багату народну скарбницю у своїх творах. Письменники-класики, що досконало володіли мистецтвом слова, високо цінували мудрість народу, його вміння коротко і влучно або яскраво, образно передавати думку. «Яка розкіш, який… смисл у кожному прислів’ї нашомуі Яке золотої» [4] — говорив О. С. Пушкін.
«Струмені самородного джерела народної поезії пробиваються в прислів’ях наших, де видно незвичайну повноту народного розуму, який ііумів зробити своїм знаряддям: іронію, насмішку, дотепність, влучність живописного споглядання» ®,— таку характеристику народній мудрості давав М. В. Гоголь. М. Горький підкреслював, що в простоті слова найбільша мудрість:
прислів’я завжди короткі, а розуму й почуття вкладено в них на цілі книги. «Я дуже багато вчився на прислів’ях,— писав він,— інакше: на мисленні афоризмами» 1.
І. Франко називав прислів’я та приказки «багатим і важним скарбом… у скарбівні нашої мови… її коштовними перлинами», а М. Рильський порівнював народне слово з дорогоцінним алмазом, який слід доглядати, шліфувати, «щоб дедалі більше граней у ньому переливалось і виблискувало, відбиваючи все незрівнянне багатство наших днів».