МУДРА ДІВЧИНА

Було собі два брати — один убогий, а другий бага тий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому «дійну корову, каже:
—        Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому ба гачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
—    Віддай мені корову назад! Той каже:
—    Брате! Я ж тобі за неї відробив!
—        Що ти там відробив,— як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні,— то він і ка же їм:
—    Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
Кажіть, пане!
Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
—        От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурив ся. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
— Чого  ви,  тату,  зажурилися?   Що  пан  казав?
Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
А яка ж загадка, тату? — Маруся питав.
Та така: що в в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?
—        Е, тату, ситніш над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напував; прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидав, щоб заснути.
—    Чи ба? — каже батько.
—    — Адже й справді так!
Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питав:
Ану, відгадали?
Відгадали, пане,— кажуть обидва.
От багатій зараз виступав, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:
—        Ситніш, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіш над усе — ваші хорти, а миліш над усе — гроші!
Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тоді до вбогого:
—    Ану, ти!
Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати:
—    вона всіх годує й напував.
—        Правда, правда! — каже пан.
— Ну, а прудкішщо?
—        Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
Так! Ну, а миліш? — питав він.
А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидав, щоб заснути.
Так, усе! — говорить пан.
— Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?
—        Та що ж, пане,— каже вбогий,— в мене дочка
Маруся,— так це вона мене так навчила. Пан аж розсердився:
—        Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дів ка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Прихо дить, а дочка й питав його:
—        Чого ви, тату, плачете?
—        Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на сні  дання.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
—        Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому,— нехай він виоре, посів цю кашу і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змоло тив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й:
—        Так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
—        Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:
Чого ви, тату, плачете?
Та бач же чого І Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
—        Несіть до пана, нехай із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…» По тім думав, думав та й каже чоловікові:
—        Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
—        Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.
І розказав їй усе. Маруся каже:
—        Не журіться, тату,— все буде гаразд. Підіть ку піть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді пій мала горобця, взяла ґринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу по ставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:
—        Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровка лась та й каже:
—        Ось вам, пане, гостинець
.— Та й дає йому гороб ця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх та й ви
летів у відчинене вікно!
А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:
—        Чого вам, люди добрі?
Один каже:
Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
—        Ні, брехня,— моя! Розсудіть нас, пане!
От пан думав, думав та й каже:
—        Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить,— та й привела.
От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти,— взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знав, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:
—        Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й при вела.
Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побіг ла до лошати, а друга стоїть.
Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.

Залишити відповідь