ЛИСИЦЯ ТА РАК

Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж ди­виться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.

—  Здоров був, раче! — каже йому лисичка.— 3 тим
днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці го­
туєшся, що клешні об камінь гостриш?

Поздоровкався і рак та й каже:

—  Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба,
щоб гостріші були.

А лисичка тоді йому:

—    Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, роз­казуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? При­знайся, що таки правду люди говорять про тебе!

—    Може, колись теє й правдою було, та тепер брех­нею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим навви­передки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Бі­жим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.

—    Як так, то й так,— каже лисиця.

Повернулась до лісу, стала на один скок уперед про­ти рака та й дожидав, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, піді­бгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:

—  Но!

От лисичка і подалась вподовж поля. Добігав до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чим­чикує, аж чує позад себе:

—  Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику
лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.

Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:

—  Чи то ж видано! — каже.
І більш не сміялася з рака.

Залишити відповідь