ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхав носом; коли чує — пи ріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопи ла пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, а хлопці товар женуть.

—    Здорові були, хлопці!

—    Здорова, здорова, лисичко-сестричко!

—    Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пи ріжок!

—    Де ж таки — бичка за пиріжок!

—  Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..
Таки найшла одного,— проміняв.

—  Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка,
аж поки я зайду в ліс!

Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,— аж там сміттячко…

А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив”я зала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на са ночки. Рубає та й приказує:

—  Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, дерев
це, криве й праве!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

—    Здорова була, лисичко-сестричко!

—    Здоров, вовчику-братику!

—    А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?

—    Бичка заробила, саночки зробила та й їду.

—    Ну то підвези ж і мегіе!

—    Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!

—    Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.

—  Та клади вже, ніде тебе діти.

От вовк і поклав лапку. Від”їхали трохи, вовк і каже:

—  Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.

—  Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!

— Ні, не поламаю!

— Ну, клади!

Вовк і поклав. їдуть, їдуть, коли це — трісь!

—    Ой,   лишенько,— каже   лисичка,— санки   трі щать!

—    Та ні, лисичко-сестричко, то в  мене кісточка хруснула.

Ну, дарма,— їдуть… А вовчик знову:

—    Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.

—    Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!

—    Та ні, чого б вони ламалися?

—    Та вже клади!

Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!

—    Ей,  вовчику,  саночки тріщать!  Злазь,  бо по ламаєш!

—    Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.

—    Дай же й мені!

—    Так останній. Проїхали ще трохи.

—    Ой, лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

—    Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!

—    Та я зібгаюсь так, що поміщусь.

—    Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я то ді дровець привезу?

—    От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко,   бо  притомивсь.  Я  помаленьку.

—    Та вже сідай.

От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а сан ки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.

Давай тоді його лисичка лаяти:

—  А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане!
Що це ти мені наробив!

Лаяла його, лаяла, а тоді:

—    Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!

—    Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?

—    А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве!  Рубайся, деревце, криве й

праве!»

Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:

—  Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево,

криве й криве!

Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно та ке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:

—    Нащо ж ти такого нарубав!

—    Коли воно таке рубається!

—    А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?

—    Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве

й криве!»

—  Ну й дурний же ти який і до того недотеп
ний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду на
рубаю!

Пішла вона.

А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З”їм бичка та й утечу!» Проїв дірку в бичка, зсередини все виїв, туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і палкою підпер.

Приходить лисичка…

— Ну  стривай  же ти,  вовцюгане!  Я  ж  тобі  це

згадаю!

Та й побігла шляхом.

Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з ри бою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива.

Чумаки зараз її й побачили:

— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову ру шили.

їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що во ни не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає… Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.

Зирк — аж і вовк-панібрат біжить.

—    Здорова була, лисичко-сестричко!

—    Здоров!

—    А що це ти робиш, лисичко-сестричко?

—    Рибку їм.

—    Дай же й мені!

—    Отак! Я стільки морочилась, ловила та й від дай! Піди сам собі налови!

—    Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!

—    Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й на ловиться.

—    Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку…

—  Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика!
Ловись, рибко, велика та все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:

—  Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мер
зни, вовчий хвосте!

А вовк:

—    Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

—    Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!

—    Ану й я так: ловися, рибко, велика та все ве лика!

Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:

—  Ото вже рибка почала чіплятися.

Трохи згодом:

—  Ану, вовчику, тягни!

Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,— не витягне. А вона його ще й лає:

—  А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач,
казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от
велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж
тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.

Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:

—  Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!

Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з ви лами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!

А лисичка тим часом ускочила в одну хату,— ні кого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала го лову в тісто — та в поле… Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:

—  А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра,
що й хвоста збувся!

А вона:

—    Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, під вези мене!

—    Та я й сам нездужаю!..

—    Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й го лову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..

—    То сідай уже, що з тобою робити…

Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне.

Повіз її вовк.

От вона їде та все приказує:

—    Битий небиту везе! Битий небиту везе!

—    Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш.

—    Та то я кажу: битий биту везе.

А сама знов нищечком:

—    Битий небиту везе! От довіз він її до хатки:

—    Уставай, лисичко, доїхали! Вона тоді плиг з вовка та:

—    Битий   небиту   привіз!   Битий   небиту   привіз! Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.

А вона ще визирає у вікно та й дражнить:

— Битий небиту привіз!

Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.

—  Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!
Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.

Залишити відповідь