ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ

Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:

— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!

Порадились, просяться в батька та в матері:

— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!

Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!

— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.

Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх

на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося,— пішли вони.

А  дурень  сидить  на  печі  та  й  собі  проситься:

— Піду і я туди, куди брати пішли!

— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати.

— Десь тебе й вовки з’їдять!

— Ні,— каже,— не з’їдять: піду!

Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Бони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш,— та й кажуть:

— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда:  такий сивий, борода біла, аж до пояса!

— Здорові, діду!

— Здоров, сину!

— Куди йдете, діду?

А той каже:

— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

— До царя на обід.

— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

— Ні,— каже,— не вмію!

— То й чого ж ти йдеш?

— А хто його знає,— каже,— чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.

— Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.

— Нічого, виймай!

От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..

— От бач! — каже дід.

От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й« каже:

— Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить:

тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.

Дурень подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав… Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:

— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!

Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!

Летів-летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі, вухом та й слухає. Він і гукнув:

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Що ви робите?

— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.

— А хіба ви туди йдете?

— Туди.

— Сідайте зо мною, я вас підвезу.

Слухало сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Чого ви на одній нозі скачете?

— Того,— каже,— що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу.

— Куди ж ви йдете?

— До царя на обід.

— Сідайте з нами.

— Добре.

Скороход сів. Знов полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Дурень і крикнув:

— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?

— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!

— Де ви її бачите?

— Е,— каже,— там за сто миль, сидить на сухій грушці!

— Сідайте з нами!

 Він і сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви йдете?

— Іду,— каже,— добувати на обід хліба.

— Та в вас і так повен мішок!

— Що тут цього хліба! Мені й на один раз посні-дати не стане.

— Сідайте з нами!

— Добре!

Сів і об’їдало. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Чого ж ви тут ходите?

— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не зна-йду.

— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не

п’єте?

— Е, що тут цієї води!  Мені й на один ковток

не стане.

— Так сідайте з нами!

— Добре.

Обпивайло сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли глянуть — аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?

— У село,— каже.

— Ото! Хіба в селі нема соломи?

— Є,— говорить,— та не така!

— А хіба це яка?

— А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.

— Сідайте з нами!

Морозко сів. І полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви дрова несете?

— У ліс.

— Ото! Хіба в лісі нема дров?

— Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.

— А які ж?

— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!

— Сідайте з нами!

І той згодився, сів та й полетіли.

Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотому кораблі. Він лакеєві й каже:

— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!

Лакей пішов, подивився, приходить до царя:

— Якась,— каже,— мужва обідрана!

Цар не вірить:

— Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім

кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався!

Взяв та й пішов сам між людьми.

— Хто,— питає,— тут на  цім кораблі прилетів? Дурень виступив:

— Я! — каже.

Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на  латці,  штанці — коліна  повилазили,  то  аж  за

голову взявся:  «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»

Що його робити? І давай йому загадки загадувати.

— Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч

він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни

не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!

Лакей і пішов.

А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:

— Чому ти,— питає,— не їси?

— Де вже мені їсти! І в пельку не йде.

І розказав — так і так:

— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?

— Не журись! Я тобі дістану!

— Ну, гляди!

Приходить лакей, дав йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.

— Скажи,— говорить,— що принесу!

От лакей і пішов.

А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.

Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вер-нуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».

Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.

Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав:

— Не журись! — каже.

— Під млином спить, вражий син!

— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.

— Як би його збудити?

А Стрілець каже:

— Не бійся: я збуджу!

От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин — аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:

— Як з’їсть із своїм товариством за одним разом

шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,—

каже,— віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то

от: оце меч — а його голова з плеч.

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не

з’їм! — каже дурень.

Та й знов зажурився — аж плаче. А Об’їдайло й каже:

— Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало! Приходить лакей: так і так.

— Добре,— каже,— нехай дають!

От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить:

— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..

Цар бачить, що нічого не вдів — знову загадав:

— Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є:

мій меч — його голова з плеч!

Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.

— Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,—

сам вип’ю, ще й мало буде!

От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.

Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.

— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи.

Цар бачить, що нічого не вдів, та й думав: «Треба його, вражого сина, зо світу звісти, а то він мою дитину занапастить!»

 От   і посилає до дурня лакея:

— Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем

у баню сходив.

А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!

Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозно з соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати! Морозно розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!

Вранці відчиняють баню, Думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.

— Оце,— каже,— як я міцно спав!

Та й пішов із бані.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…

— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк

війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч — його голова з плеч!

А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»

От і дав наказ.

Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.

— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська

Добуду?

Іде на корабель до товариства:

— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!

— Не плач,— каже той, що ніс дрова,— я тебе виручу.

Приходить слуга:

 – Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра  на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!

— Добре, зроблю! — каже дурень.

— Тільки,—каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер,

Залишити відповідь