КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину- Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз:

Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

Є,— каже,— такий  у Києві над  Дніпром.  Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька діста­тись? А при ній не було ні душі,— тільки один го­лубок. Вона вигодувала його ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до отця.

«Отак і так,— каже,— у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з нево­лі! Благайте його, панотченьку, і словами, й подарун­ками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!» Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й при­летів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш — го­лубок від сестриці прилетів!

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та

й засумував:

— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою

дитину!

А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за картонку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю

старшину.

Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Ки­рилом Кожум’якою?

Є, князю. Живе над Дніпром.

—    Як же б до нього приступитись, щоб не образив-

ся та послухав?

Ото сяк-так порадились та й послали до нього най­старіших людей. Приходять вони до його хати, від-

чинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От один з тих посланців:

«Кахи!»

Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

— Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…

А він і не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.

Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.

Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся стар­шина.

— Чи не послати нам іще молодших?

Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мов­чить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало

його за ті кожі.

Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:

—           Ну, це ж уже для вас я роблю.
Пішов до князя.

—           Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок
смоли і дванадцять возів конопель!

Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.

А змій йому й каже:

—   А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися?

—  Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом про­
клятим!

От і почали вони битися — аж земля гуде. Що роз­біжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоро-

венною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить — так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмо­тавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожу­м’яки, то він його булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розі­грів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.

А по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і спле­снув руками:

— От так Кирило! От так Кожум’яка!

А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум’яками.

Залишити відповідь