Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-доро-гу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає па рубка.
Добридень, парубче! — каже.
День добрий і вам! — відповідає той.— А хто ви такий є?
Я козак Мамарига, служив в багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто?
А я,— каже парубок,— наймитував в одного па на, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-во-лосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік.
А де ж торбинка?
Розбійники в лісі напали й відняли!
—Ну, ходімо разом, будеш мені за брата.
Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають
другого парубка.
—Добридень, парубче! — кажуть.
День добрий і вам,— відказує той.— А хто ви такі є?
Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто?
А я,— каже парубок,— наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік.
А де ж торбинка?
Розбійники в лісі напали й відняли!
—Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.
Пішли вони далі. Ідуть та й їдуть, зустрічають тре
тього.
—Добридень, парубче!
День добрий і вам. А хто ж ви такі?
Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?
А я,— каже третій парубок,— наймитував в од ного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік.
Де ж ті чоботи?
Розбійники в лісі напали й відняли.
—Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.
Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на
роботу за харчі стануть — так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Поди вився козак Мамарига й каже:
—Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три
мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку
сторону хоче, то туди й ідіть. А мені яка дорога зоста
неться, така й буде.
Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощали ся вони і розійшлися — той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву.
Коли дивиться — чотири чоловіки один з одним б’ються. Він до них:
—Добридень,— каже,— люди добрі, за що це ви
б’єтесь?
А вони відповідають:
—Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дав
їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку робо
ту сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А
ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те,
а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й
б’ємося.
«Еге,— думає козак Мамарига,— це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:
—Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу?
Ніхто краще не поділить вас, як я.
Згодні,— кажуть розбійники,— діли нас, коза че Мамариго!
Отак зробіть,— каже він.— Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чобо ти і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до впо доби, потім другий — і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться.
Побігли вони та той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив.
Гей, козаче,— каже кінь Гивер,— як тебе нес ти — чи поверх дерева, чи поверх комишу?
Неси поверх дерева! — говорить козак Мама-рига.
Як звився кінь понад деревами. Розбійники побачи ли, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати!
А козак Мамарига від’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відня ли. Віддам їм торбинки, волосяну та дротяну, і чобо ти, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по сві ту їх шукати.
Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до бага того двору. Просить води напитися, коли це виходить з /хати господар і питав:
А хто ти в та куди їдеш?
Я,— каже,— козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів.
Зрадів той чоловік, кинувся до нього:
Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-во лосянку знайшов і від пана втік!
Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосян ку! — каже козак Мамарига.
Тут побратим бере його за руки*веде до хати, са дить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мама рига дістає торбинку-волосянку та й дає йому.
—Ні,— побратим каже,— не візьму я в тебе тор
бинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний
гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному
достатку.
Погостював козак Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — тих двох шукати.
Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар,— а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився:
—Я,— каже,— з твого мідного гроша тоді забага
тів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка
твоя буде.
Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав тре тього шукати. їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар — а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмо вився.
—В мене,— каже,— від твого мідного гроша до
статок пішов, то мені тепер ті чоботи непотрібні —
нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в
пригоді стануть.
Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку дротяну дістає:
—Торбиночко-дротяночко, став мені шатро!
Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро постав лять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мама рига тоді торбинку-волосянку розшморгує:
—Торбочко-волосяночко, дай мені їсти й пити!
Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки
різні,— їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже:
—Торбочко, уберись!
Все й прибереться знову в торбу, як і не було.
Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть сто літній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння ви корчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства від пише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався — ніхто не може того дуба зрубати.
Почув про те козак Мамарига й каже:
—Що ж, спробуємо зрубати!
Поїхав він до королівського палацу та й оповістив ся, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.
Хто такий? — питає.
Я,— каже,— козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати.
Ну,— король каже,— як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч — твоя голова з пліч!
От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку -дротянку:
—Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння
викорчуй, скарб дістань!
Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння ви корчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбин ці поховалися.
Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ґанок та так і оторопів: нема в дворі ду ба — вже зрубаний, а там, де він стояв,— тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти — скарб незліченний.
Прокидається тут козак Мамарига, походить до ґанку.
—Ось,— каже,— давно вже все зроблено!
—Справді, зроблено,— каже король.— Бери тепер
за себе мою дочку!
А королівна вередує, не хоче:
Чого це я маю за простого козака йти?
Нічого не вдієш,— каже король,— треба йти.
Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Від писує король козакові Мамаризі півкоролівства. А ко зак Мамарига каже:
Що мені півкоролівства?! У вас королівство ма ле, відпишіть мені все, а половини я не хочу!
Не хочеш, то твоя воля,— каже король,— а тіль ки другої половини я не дам!
Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.
—Бувайте здорові,— каже.— Коли не хочете від
писувати усього королівства, так я поїду з жінкою
в іншу землю.
Сідає на коня і жінку саджає.
Як тебе нести? — питає кінь Гивер.
Неси поверх дерева!
Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Ко зак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку.
—Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!
Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі,
що королівна й у свого батька таких не бачила. Напи лися, наїлися.
—Торбочко-волосяночко, уберись!
Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали
тоді вони на камені спати. Він заснув міцно, а вона
І тишком-нишком встала, торбинки обидві заховала та
до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила,
а кінь одразу й питає:
Куди тебе нести?
Неси,— каже,— до мого батька!
І поніс її кінь — тільки й бачили!
Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли ди виться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-воло-сянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.
—Е,— каже він,— як чоботи тут, то ще козак Ма
марига не загине!
Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягодку вирвав, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.
—Гай-гай,— каже він,— як же мені з такими ро
гами жити?!
Коли дивиться — стоїть другий кущ, і на цьому
теж ягід рясно.
—А що,— каже,— може, й ці покуштувати?
Вже ж гірше не буде.
Вирвав з того куща ягідку, з’їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з’їв — другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка.
Як став підходити, сяк-так перевбрався, щоб не впі знали, й пішов до королівського ґанку. Гукав:
—По ягоди!
Королівна почула, посилає служницю:
—Піди,— каже,— подивись, що воно за ягоди.
У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.
Служниця вийшла, питає:
Чи добрі ягоди та чи дорогі?
Дорогі та добрі.
Почому?
—По срібному карбованцю ягідка!
Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна
дала їй карбованців півсотні.
—На,— каже,— купи мені тих я*ід.
Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот,
та відразу й другу, теж в рот,— і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.
—Що це таке? Що ти їла?
А вона плаче й про ягоди розповідає.
—Не може того бути,— каже король,— щоб від
ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?
Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й коро лівні з такими рогами жити?!
Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз’їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не зроб лять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїз дили лікарі і з чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нічого не вдіють…
Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із ро гами? Не хочемо такого короля!»
От приходить козак Мамарига до короля.
Добридень,— каже,— тестенько, може, я вам допоможу?
Ой зятенько, допоможи! — каже король.— Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!
Гаразд! — каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:
Чоловіче мій любий, дай же й мені!
Ні,— він каже,— тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?
—Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене,
дай ягідку!
А торбинки, волосянка та дротянка, де?
Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку ви сять. Порятуй мене!
А не будеш більше мене кидати?
Не буду до віку вічного!
Тут бере він ягідку і кидав їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.
—Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!
Почали вони тут радіти… Відписав король коза кові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.