КОЗА-ДЕРЕЗА

Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти.

Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

—    Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

—    Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапель ку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.

Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

—    Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

—    Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку.

От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

—    Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

—    Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки наді гнав на дорогу, а сам навпростець пішов: став на во ротях у червоних чоботях та й питається:

—    Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

—    Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, виста лив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

— Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Вбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

— Тут тобі й смерть!

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

—    Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

—    Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

—    От я його вижену! Побіг до хатки:

—    А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

— Я коза-дереза,

За три копи куплена,

В бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

— Тут тобі й смерть!

Ведмідь і злякався.

—   Ні,— каже,— зайчику-побігайчику,    не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

—     А  чого це ти,  зайчику-побігайчику,  плачеш?

—     Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

—     От я його вижену!

—     Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

—     Отже, вижену!

Побіг вовк до хатки та й питається:

—   А хто, хто в зайчикові хатці?
А коза з печі:

— Я коза-дереза,
За три копи куплена,
В бока луплена!
Тупу, тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,

—Тут тобі й смерть!

Вовк і злякався.

—   Ні,— каже,— зайчику-побігайчику,    не    вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

—     А чого ти, зайчику-побігайчику  плачеш?

—     Як  же  мені,  лисичко-сестричко,   не  плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

—     От я його вижену!

—     Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

—   Отже, вижену!
Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я коза-дереза,

За три копи куплена,

В бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

— Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалась.

—   Ні,— каже,— зайчику-побігайчику,    не    вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

—     Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

—     Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

—     От я його вижену!

—     Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

—     Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

—   А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:

— Я коза-дереза,

За три копи куплена,

В бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

— Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

— А я рак-неборак,

“Як ущипну,— буде знак!

Як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!

От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці!

Залишити відповідь