КОТИГОРОШКО

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:

—           А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:

—           Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.

Поїхали.

А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там П змій і вхопив. Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:

Весь день орали, а ви нам не прислали обідати. Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?

Брати й кажуть:

—Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.

—Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.

А,— каже,— людський дух пахне. А що, хлоп­ці, битися прийшли чи миритися?

Ні,— кажуть,— битися!

Ходім же на залізний тік!

Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої тем­ниць

А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати,

коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Коти­горошком.

Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином ко­пали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж пото­ропіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.

От копають далі та й докопалися до великого шмат­ка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.

От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:

Десь повинні бути в мене брати й сестра?

Е-е,— кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

—     Ну,— каже він,— піду їх шукати.
Батько й мати умовляють його:

Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб йе загинув!

Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не ви­зволити?

Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

—           Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:

—Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме
булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збу­
див його батько, він схопився, підставив пальця, бу­
лава як ударилась об нього, так і розскочилась на­
двоє. Він і каже:

—           Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів
та сестру, треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.

—           На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував  коваль  ще  більшу.   Котигорошко  й   ту

шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась.

—Ну, з цією булавою можна шукати братів та
сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,—
піду.

Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарів, по­прощався і пішов.

Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.

Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.

Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.

Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така?

Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.

Де ж вони? — питається Котигорошко.

Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.

Отже, може, я тебе визволю,— каже Коти­горошко.

Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.

—Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається.

Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:

—Ге,— каже,— людський дух пахне!

—Де б то не пах,— відказує Котигорошко,— коли
я прийшов.

Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?

Де то вже миритися — битися! — каже Коти-горошко.

Ходім же на залізний тік!

Ходім! Прийшли. Змій і каже:

Бий ти!

Ні,— каже  Котигорошко,— бий   ти   спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав

у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете,— зовсім убив.

Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочи­вати. Котигорошко притомився після того бою та й за­снув. А ті шестеро братів і радяться:

—   Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія
не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він
собі все забере.

Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся — так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.

Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері:

—А що, мамо, чи в вас іще були діти?

—Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов
визволяти.

Вони тоді:

—    Оце ж ми його прив’язали,— треба бігти та од-
в’язати.

А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату — замалим хати не розвалив.

—  Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я
в світ.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.

І „є собі та іде, коли дивиться — відтіль гора і від­сіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:

Добридень!

Доброго здоров’я!

А що ти, чоловіче, робиш?

Гори розпихаю, щоб шлях був.

А куди йдеш? — питає Котигорошко.

Щастя шукати.

Ну, то й я туди. А як ти звешся?

Вернигора. А ти?

Котигорошко. Ходім разом!

Ходім.

Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.

Добридень!

Доброго здоров’я!

А що ти, чоловіче, робиш?

Дерева  вивертаю,  щоб іти  було  просторіше.

А куди йдеш?

Щастя шукати.

Ну, то й ми туди. А як звешся?

Вернидуб. А ви?

Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

Ходім.

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здо­ровенними вусами сидить над річкою: як крутнув

вусом — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

Добридень!

Доброго здоров’я!

А що ти, чоловіче, робиш?

Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

А куди йдеш?

Щастя шукати.

Ну, то й ми туди. А як звешся?

Крутивус. А ви?

Котигорошко,    Вернигора,    Вернидуб.    Ходім разом!

— Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине: де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать — в лісі стоїть хат­ка. Увійшли — нікого нема. Котигорошко й каже:

— Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

—Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти,

а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спо­чивати.   ь

Коли хтось стукав в двері:

Відчини!

Невеликий пан, відчиниш і сам,— каже Верни­гора.

Двері відчинились, та й знов хтось кричить:

Пересади через поріг!

Невеликий пан, перелізеш і сам.

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й поче­пив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри ви­драв та й подався.

Вернигора   крутивсь-крутивсь,   якось   зірвався   з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші попри­ходили, уже доварює.

А чого ти запізнився з обідом?

Та задрімав трохи.

Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:

— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо
на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочи­вати. Аж хтось стукає в двері:

Відчини!

Невеликий пан, відчиниш і сам.

Пересади через поріг!

Невеликий пан, перелізеш і сам.

Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень воло­читься. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Верни­дуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвізд­ка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.

А що це ти з обідом спізнивсь?

Та задрімав,— каже,— трохи…

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з  ним те саме. А Котигорошко й каже:

—  Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви
йдіть на полювання, а я зостануся вдома.

На другий день ті троє йдуть на полювання, а Коти­горошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:

— Відчини!

Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а боро­да на сажень волочиться.

— Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

— А чого тобі? — питає Котигорошко.

А ось побачиш чого,— каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:

То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхо­пив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив П там.

Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я анову сюди прийду.

Приходить він у хату,— вже й товариство по­приходило.

А що обід?

Давно впрів.

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

—           А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба

нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.

—           Е,— каже Котигорошко,— коли він такий, то
ходім його шукати.

А де дідок того дуба тяг — там так і знати, що во­лочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:

Лізь туди, Вернигоро!

А цур йому!

Ну, ти, Вернидубе.

Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.

— Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу
я сам. Давайте плести шнури.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

—Спускайте!

Почали вони спускати, довко спускали — таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котиго­рошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом

та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.

Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

Та я,— говорить Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.

Е,— каже вона,— дідок бороду з дубка визво­ляв. Не йди до нього,— він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.

Не вб’є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?

А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.

—  Ну, то я тебе визволю.  Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже

бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:

—    А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

—   Де вже,— каже Котигорошко,— миритися —
битися!

От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:

Агов, побратими, чи ви ще є?

Є!

Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.

Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:

—   І це ваше.

І третій їм віддав — усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.

— А це моє,— каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:

—Нащо його тягти? Нехай королівна нам діста­
неться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,—
він упаде та й уб’ється.

А Котигорошко та й догадався, що вони вже наду­мали,— узяв прив’язав до мотузка каменюку та й гукає:

—Тягніть мене!

Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!

—Добрі ж ви,— каже Котигорошко.

Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли на­сунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховав­ся під дубом. Коли чув — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Пере­йшов дощ, прилітав велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питав:

Хто це вас накрив? А діти кажуть:

Як не з’їси його, то ми скажемо.

Ні,— каже,— не з’їм.

Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:

Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це впер­ше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я по­лечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й за­ллються.

Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ.

Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів •води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Коти­горошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повер­тав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й ки­нув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:

—Чого це ти мені такого доброго дав аж напри­ кінці?

Котигорошко й показав свою ногу.

—От чого,— каже.

Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією во­дою,— вона й приросла.

Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сва­ряться поміж себе: кожен хоче з королівною ожени­тися, то й не помиряться.

Коли це  приходить Котигорошко.  Вони  поляка­лися, а він каже:

— Ви мене зрадили,— мушу вас покарати. Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й живе.

Залишити відповідь