ХЛІБ І ЗОЛОТО

Пекли в пекарні хліб. Одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

—        Прийміть мене до себе! Усе будете ситі!..

—        У нас і калачів досить! — каже пан.

 цем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:

—        Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

—        Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш,— я сам недавно на ноги зіп’явся.

А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші…

Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало.

Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:

—        Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти.

—        Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!

Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум’ям.

Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.

—        Дайте,— каже,— хоч шматочок хліба!

То той чоловік:

—        Ідіть,— каже,— дідусю в хату,— там вас нагодують і з собою дадуть.

Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли… А тоді чоловік і питається :

—        Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?

 —       А це,— каже,— така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.

—        Оце лихо! — каже жінка.— І нема на неї ніяких ліків?

—        Є,— каже дід,— та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.

Тоді чоловік і каже:

—        А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які.

—        Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:

—        А ти як, жінко, думаєш?

—        Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.

—        Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось дітей з хати!

Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

—        Бачу,— каже,— сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливої

Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.

Залишити відповідь