ІВАН — МУЖИЧИЙ СИН

Жив колись у старовину цар з царицею, у них замо лоду не було дітей, а при старості родився один син; вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А син і каже:

—Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть,
полум’я п’є, а як біжить — на дванадцять верст земля
гуде і листя на дубах осипається,— то я женитись не буду!

Цар зізвав усіх своїх богатирів, почав розпитувати:

—Може, з вас хто знає або чув: де такий кінь, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцятьверст земля гуде і листя на дубах осипається?

Усі кажуть, що ніхто й не бачив, і не чув нічого такого, і дістать не можуть.

Цар розіслав по всій землі бумаги:

—Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.

Потрапила одна така бумага у якусь волость, про читали її там. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:

—От яка у нашу волость бумага прийшла!.. Якби такий молодець найшовся, то велено йому до царя
приїжджать!

А у нього був хлопець, от оцей хлопець і каже:

—А я знаю, де такий кінь в!
А батько:

—Сиди там, коли сидиш! Ти вийдеш за ворота —
та й то тебе діти б’ють, а то ще про такого коня базі
каєш!

Хлопець одягся і говорить:

—Ходім, тату, надвір!

Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить — на гнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив — дивиться  на  нього,  аж  злякався  сам.

—Ну, тепер,— говорить,— синку, повірю.
Пішли у волость — батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:

Дозвольте, панове, мені з своїм словом втрути-ся!..

Можеш, говори.

Є у мене син, що може дістать того коня. А всі й закричали:

—У холодну його взять, сякого-такого, з його
хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють!

Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:

—Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.
Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар

прочитав звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і ка рету за тим хлопцем.

Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар під зивав його до себе:

Можешь дістать такого коня?

Можу!

Що ж тобі треба?

Треба мені коня хорошого та палицю добру. Написав цар записку до свого табунщика.

—Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку,
а він тобі дасть коня.

Той пішов, показав табунщику записку.

—Підожди,— каже табунщик,— пожену напу вать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш,
такого й вибереш.

Став той вибирать і якого не візьме за хвіст — то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане.

Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:

—Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.

Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.

Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не

добрав.

—Іди, Іван — мужичий син, до конюшні. Вибирай
собі коня, може, там в тобі кінь.

Той пішов; на котрого руку не покладе — так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі.

Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:

Чого,  хазяїне  мій  милий-любий,  звеш  мене?

Пора нам у путь-дорогу вирушати.

Ну, добре.

Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив’язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать

А цар устав рано і послав збудить Івана — мужи чого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня. Той говорить:

—Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть…
Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий

великий кінь.

—Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.

Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся — палиця летить. Він підста вив мізинний палець — вона на друзки розсипалась.

—Привезіть,— говорить,— мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.

Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, при везли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору — сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чув — палиця гуде. От підставив він середній палець — палиця вда рилась і на півтора аршина в землю вбилась.

—Ну, ця,— каже,— добра буде.
Збирається в дорогу. Цар і каже:

—Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово мов тверде.

Поїхав хл.опець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів уже панської, а не мужицької крові.

—Наганяйте,— каже їм цар.

Іван — мужичий син чує,— земля двигтить.

Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть. Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:

Хто ви такі?

Це нас послав цар разом з тобою.

—Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба,
Щоб ми комусь одному підкорялись.

Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один на перед другого:

—Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван — мужичий син і каже:

—Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать —
чия далі впаде, той і буде старшим.

Кинув один палицю по шляху вперед. їдуть день, їдуть другий — палиці нема… На третій день ба чать — лежить. Кинув другий. їдуть день, їдуть два, їдуть три — палиці нема… Найшли аж через тиж день. Кинув Іван — мужичий син. їдуть один тиж-день — нема палиці, другий і третій тиждень — нема палиці.

Це десь твою палицю проминули.

Не може бути; мабуть, моя палиця десь у гостях. Проїхали ще тиждень — бачать:   стоїть великий

дім — мідна огорожа навколо,— і веде до нього мід ний міст. Дивляться — палиця через паркан перева лилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страш ні змії, тільки їх дома не було — воювали десь да леко.

І говорить Іван — мужичий син до одного бога тиря панської крові:

—Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,— каже
другому,— ляжеш коло коней, а я ляжу в будин
ку.— І наказав тому, що на мості: — Гляди ж, брате,
не спи, а стережи!

Той ходив-ходив, а тому, що був з дороги,— ліг і за снув на мосту. Тоді Іван — мужичий син прокинув ся, бачить — північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться — той спить; слухає: земля двигтить — змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:

Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван — мужичий син, тільки сюди і ворон кості його не занесе, бо він іще молодий.

Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,— каже Іван — мужичий син.

Чи битися, чи миритися прийшов?

Не миритися, а битися я прийшов.

Ну,— говорить змій,— бий ти перший.

—Ні,— говорить Іван — мужичий син,— бий ти,
ти на все царство старший.

Шестиголовий змій як ударив, то Іван — мужичий син тільки з місця зрушився, а тоді як ударив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс!

Посік його, спалив кості і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і питає того, що на мості вартував:

А що, стеріг пильно?

Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала,— говорить.

На другу ніч Іван — мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню.

І той заснув. Дивиться Іван — мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом. Чує — земля гуде. Це дев’ятиголовий змій летить.

Стій,— говорить змій до свого коня,— не спо тикайся, проти нашої сили нема другої на півсвіту. Є тільки Іван — мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе!

Брешеш,— каже Іван — мужичий син,— доб рий молодець сам зайде!

Чи битися, чи миритися зайшов?

Не за тим добрий молодець зайшов, щоб мири тися, а за тим, щоб битися.

Ну, бий ти!

Ні, бий ти, ти на половину світу старший.

Той змій дев’ятиголовий як ударив — так по кіс точки Івана — мужичого сина в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія — заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнувся — і останні дві зрубав. Посік його тіло, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов Іван — мужичий син досипать. На ранок спитав і того другого:

—А що, стеріг добре моста?

—Так стеріг, що й мишка мимо не пролізла.
На третю ніч зібрав він  обох богатирів,  повісив

рукавичку на стіні й сказав:

—Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть
на мою рукавичку: як буде піт текти, то гуляйте, як
буде кров капать, так пускайте мого коня.

Став під мостом: опівночі чув — земля за двана дцять верст гуде, листя на дубах опадав. Це вже най старший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить і говорить до свого коня:

—Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема
сили на всім світі. Є десь Іван — мужичий син, ну, він
ще малий, йому ще тільки на печі сидіти — сюди
він не зайде, сюди ворон і його кості не занесе.

А Іван — мужичий син і каже:

Ворон кості то не занесе, а добрий молодець сам прийде.

Що, будем битися чи миритися?

Не за тим добрий молодець зайшов, щоб мири тися, а за тим, щоб битися.

Бий,— говорить змій.

—Ні, ти бий — ти на всьому світі найдужчий.
Як ударив змій, то Іван — мужичий син аж збілів.

Бились, бились… У змія з дванадцяти зосталось уже три голови. А Іван — мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім знеможеться.

Слухай, ти,— говорить змій,— у тебе батько був?

Був.

Воли в нього були?

Були.

Орав він?

Орав.

А давав відпочивать?

Давав.

Ну давай і ми відпочинем.

Іван — мужичий син як став відпочивать, то кинув свою палицю і розбив конюшню. Тут його кінь вир вавсь, прибіг до нього, став землю одгрібать…

А ті богатирі прокинулись, бачать — з рука вички кров іде, але бояться йти виручати Івана —

мужичого сина, думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?

А кінь тим часом землю навколо Івана одгріб, тоді й говорить Іван — мужичий син до змія:

—Аж тепер я тебе вб’ю!
Змій і говорить:

—Ну, добре, але я хочу тобі сказати перед смертю:
ти хоч і візьмеш у мене цього чарівного коня, що
цареві потрібний, але ти не доведеш його додому;
в у мене ще три сестри, і мати, та батько, цар Ірод. От
вони тебе все одно зі світу зживуть!

Відрубав останні голови Іван, а сам задумався. А тим часом та бабуся, що він колись кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда на­сувається (бо вона все знала, що на світі робиться), та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:

— Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить, — буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар ти по ній навхрест палицею, побачиш, що з неї вийде! Від’їдете далі, захочете їсти,— стоятиме явір, під явором стіл, там лежати муть паляниці, яблука й усякі напитки й наїдки. Не їжте,— вдар навхрест, побачиш, що вийде з цього! Проїдете далі, захочете спать,— під явором стояти муть ліжка. Не лягайте,— вдар по них, побачиш, що буде!

Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, за брав того коня і разом з тими двома богатирями по їхав додому. Ідуть, їдуть, захотілось їм пить,— аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два бога тирі хотіли напитися.

— Ні,   підождіть,— говорить   Іван,— подивлюся.

Та як ударив по ній палицею — то кров так і по текла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі — зарубав іще двох сестер, що були У вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись — хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться —

аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.

Іван — мужичий син і говорить:

— Ех, давайте, братця, втрьох битися з нею, бо сам

я її не подужаю.

Але ті два полякались і не хочуть битися — тіка ють. Ну, Іван бачить, що тут нічого не вдіє сам. «Дове деться пропадати»,— думав. Але згадав, що тут недалеко, за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж До тієї кузні, ну, а ці два богатиря теж за ним, бо ж нікуди більше їм подітись.

Підлітають до тієї кузні.

— Одчиніть!

Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони влетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні і давай вогненним язиком двері про лизувати.

Іван — мужичий син бачить, що не жарти, та до

ковалів:

— Миттю робіть плуга, та такого великого, щоб аж

під стелю кузні, і робіть такі ж великі щипці.

Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже й кінчили плуг і щипці.

Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і давай змією орать землю — такі скиби, як хата завбільшки, від вертає. Оре, лупить її та все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав нею доти, доки вона не лопнула. Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів тих додому прогнав.

— Ідіть,— каже,— боягузи, а то з вами тільки мо рока. І ще,— каже,— панської крові!

А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. їде він, їде — зустрічає діда старого. Проїхав він повз нього і не сказав «здрастуйте». А далі й нагадав:

—Що ж я» ще молодий хлопець, а йому, старому,
честі   не   оддав.   Треба   вернутися,   поздоровкатися.

Вернувсь.

Здрастуйте,— говорить,— дідусю, вибачайте, я проїхав — честі   вам   не   оддав,   не   поздоровкався.

Еге,— каже дід,— ніколи старих людей не ми най, завжди поздоровкайсь. їхатимеш ти, а виско чить до тебе такий кривий дід на дерев’янці і буде говорить до тебе: «Ну, молодець, добрий кінь твій, але ти однаково не випередиш мене». Так ти не зрізуйся з ним наввипередки. А може, тобі по путі хто буде траплятися, приймай, не відказуйсь.

Поїхав. Бачить — назустріч шкутильгає на дере в’янці такий поганий дід.

—Ну,— говорить,— молодець, та й кінь же у тебе!
Але хоч я який поганий, ти мене однаково не випередиш!

—Ну, та я не стану з тобою сперечатися, ні то й ні…
Та тільки сказав це Іван — мужичий син, як той дід

поганий своєю дерев’янкою в стремено, а Івана яко юсь гострою стрілою збив з сідла та й полетів на коні… Іван — мужичий син і оглянутись не встиг… А це був не хто інший, як сам цар Ірод — батько зміїв і зміїх.

Розсердився Іван — мужичий син.

—Ну,— каже,— я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки знайду!

Та палицю в руки — і пішов. Іде він, але відчуває, що та ранка від стріли Ірода все розпухає і розпухає, все більшою робиться і більшою, вже Іван і знемагати почав.

«Е, це вже біда! — думає Іван — мужичий син.— Це, виходить, цар Ірод затруєною стрілою мене вда рив».

Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім знеміг.

«Це,— каже він сам до себе,— тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене одним пальцем по боре…»

Іде Іван — мужичий син, сумний-сумний, а на зустріч йому дід — борода до землі. Поздоровкались, розпитались — хто, куди? Дід і каже:

Піду й я з тобою.

Хто ж ви такий?

Я — Той, що може од собак оборонить. Здвигнув Іван —’мужичий син здивовано плечима,

але згадав пораду старого і мовчить.

Пішли далі, являється їм другий дід, пристав до них.

—Я,— каже,— Мороз.

Ідуть далі… Третій дід назустріч. Розпитались — хто, куди? Той каже:

Я — Той, що море викосить і в копиці складе.

Ну, ходім і ти з нами!

Далі — четвертий, що «їсть і не наїсться». Там — п’ятий, що «п’є і не нап’ється». Шостий — «біжу й не набіжуся». Сьомий — «я за двадцять верст бичем улучу».  Восьмий — «я за  двадцять  верст бачу»…

Ідуть вони до царя Ірода, у його державу. Цар Ірод бачить, дивується, що то ніхто й до границі не підхо див, а то — в землі його увійшли… Звелів випустить на них сім тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.

Собаки біжать — як хмара синіє.

Ну що ж, братці,— каже Іван — мужичий син,— порозривають нас собаки, я слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротися з ними.

Та ось же я, Той, що може од собак оборонить,— сказав перший дід.

Як захватив їх… Вибив усіх собак-гієн і в скирти по стягав. Цар Ірод бачить: і собаки не помогли — йде цілий гурт у його державу. Приходять до його дому, ввійшли в його двір, під таке велике залізне склепін ня, а воно, це склепіння,— р-раз, і закрило їх. І опинився Іван — мужичий син зі своїми супутни ками ніби у великій залізній хаті. А тут цар Ірод на казав своїм слугам топити під стінами так, щоб вони всі попеклись. Навалили слуги гори лісу під стіни і нутопить. Але Мороз-дід як почав пришкварювать, то на залізних стінах аж іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:

—Відчиніть уже та вигорніть лопатами жужели
цю з мого ворога — Івана — мужичого сина.

Відчинили — аж  вони  всі  живі,  а  Іван і каже:

Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку хо лодну  кімнату  посадив  нас — трохи  не  померзли.

Все одно,— каже Ірод,— зараз я тобі голову від рубаю, бо я знаю, що ти затруєний і не можеш воюва ти зі мною!

А сам думає: «Вбити його я ще встигну, давай по помучу ще добре». Та й каже:

—Ну, от я вам задам задачу; як зробите — пущу
живих, а як не зробите — голови всім позрубую. За
одну ніч море викосіть і у копиці зложіть, а ні, то…

Ліг Ірод спати на ніч, а Той, що міг море косить, викосив його за ніч і в копиці поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить — нема води й каплі ніде. «Гм,— думає,— що за чудасія?» Задає другу задачу:

—Скільки в мене є худоби — я приготую обід, як
усе споживете — живі будете, а як не споживете, то
голови постинаю.

А Іван — мужичий син і думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би, я йому покажу, як нас мучить».

А в Ірода була полонена одна, дуже красива дів чина. От вона і взялась Івана лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки котлів, що й у дворі не вміщаються… Посідали вони їсти. Не більш із’їли, як одного вола, а Іван — мужи чий син і журиться: «Ми й за три роки всього не з’їмо…» Коли тут нагадали, що є один дід — «їм — не наїмся» і другий дід — «п’ю — не нап’юся». Як по чали вони обидва трощить, то казали, що ще й мало, що ще б їли…

Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже повбивати їх, але вирішив ще помучити.

—Хто завтра,— каже він,— принесе раніш води
з моря,— чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви —
живі будете, а ні, то…

А Іван усе думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би…» А полонена дівчина каже:

—Не журись, скоро вже.

Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи, шапку-невидимку, за відерце — й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі сидять, думають — котрому бігти? Згадали, що є «біжить — не набіжиться». Побіг він, набрав води, раніш Іродо вої дочки-скорогонки біжить. А вона бачить це та взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку. Він впав та заснув біля відра.

Бачить Іван — мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить — не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить — не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав. Той прокинувсь, за відро — як побі жить, і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скоро гонка.

Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, вихопив меча і наказав тягти Івана та його су путників на залізний тік. Виводять Івана, а дівчина полонена і каже:

—Уже загоїлась твоя рана.

Вивели Івана. Тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух випустив. Взяв Іван тоді того коня, що Ірод в нього обманом викрав. Дівчина полонена теж з ним збирається. А діди і кажуть:

—Ну, а ми послужили тобі, Іване — мужичий си
ну, та тепер підем далі своєю дорогою, іншим добрим
людям служити.

Поцілувались з Іваном та й пішли.

Приїжджає Іван — мужичий син у своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо завжди любив слова дотри мувати, цареві коня того, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але тут якраз стояли ці два бога тирі панської крові, що їх цар посилав разом з Іваном. Як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода визволив, та зразу до царя:

Так і так, негоже Іванові, простому мужичому синові, одружуватись з такою красунею: вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові!

Залишити відповідь