ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой, кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, а це вам тільки». І почала! А кума почула та другій кумі, а та третій, а третя п’ятій — Десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.  От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не помагає! От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І думав він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?»

Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба,— каже,— одучити жінку від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — на базар. Купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, повернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця вкинув у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:

—        Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська:

—        Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває в лісі риба?

—        Авжеж буває,— каже Петро.

— Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!

Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:

—        А що, Хвесько? Не казав я тобі?

—        Оце диво! — говорить вона.

— Зроду-віку такого дива не бачила!

 —       Ну, добре,— каже Петро,— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу!

—        Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська.

— Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?

—        Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.

Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська й кричить:

—        Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!

—        Та бачу,— каже чоловік,— то що?

—        Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?

—        Звісно, не ростуть,— каже він.

— А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс,— оце й зосталися бублики.

—        Нум же, чоловіче, струшувати!

Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягав другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.

—        Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська.

— Заєць у верші! Зроду-віку такого не бачила!

—        То що, що не бачила? — каже Петро.

— Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.

Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:

—        І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

—        Це ще нічого,— каже Петро,— от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.

—        Та ну?!

—        їй-бо, знайшов!

—        А де ж вони, чоловіче?

—        Та ось! — витягає ті гроші.

—        Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!

  —      Будемо,— каже чоловік,— та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.

—        От! — каже жінка.

— А як же він довідається? Я нікому не скажу!

—        Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.

Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:

—        Добре,— каже,— нікому в світі не скажу.

Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.

—        Чоловіче, що то таке? — Хвеська питається.

— Я піду та подивлюсь!

—        От не дивись та не слухай поганого,— каже Петро.

А Хвеська:

—        Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!

—        Та то,— каже чоловік,— наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!

Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.

—        Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — та так і схопилася з місця.

—        От не ходи краще та сиди дома! — каже чоло-вік.— Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе і^ мене з’їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона ,каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та бо-їться. А далі:

—        Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.

А кума Меланка й собі:

 —       Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!.. А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:

—        Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…

—        Як то так? — питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.

—        Ох, кумасю, не знаю, як і казать…

—        Та кажіть-бо, кажіть,— умовляє кума Меланка.

—        Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!

—        Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.

—        Ну, кумасю,— каже Хвеська,— це вже я вам тільки, та глядіть же — нікому, нікому!

Та й давай пошепки про ті гроші. Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

—        Ох, кумочко, чи ви чули?..

А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха — то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.

А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:

—        Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..

І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.

Ото день чи два проминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:

—        Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?

—        Ні,— каже Петро,— не знаходив.

—        Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!

—        А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема — наплете!

—        А так чи не так! — каже економ.

— Покликать сюди жінку!

 Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:

—        Знайшов твій чоловік гроші?

—        Знайшов,— каже,— паночку, знайшов.

—        А що,— питається тоді економ у Петра,— бачиш!

—        Та що ж,— каже той,— вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?

—        А коли це було? — питається економ.

—        Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

—        А що далі скажеш? — питається Петро.

—        Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.

—        Ото слухайте, пане,— каже Петро,— чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.

—        Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…

—        А чого мене водили по селу? — питається економ.

—        Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…

Як крикне ж економ:

—        Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?!

Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.

Ото економ подумав, подумав — і справді дурна,— узяв та й пустив.

От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:

 —       Так ти,— каже,— мене підвів!

—        Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро.

— Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.

Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й зникла.

Залишити відповідь