Були собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі!
Кличе лисичка журавля до себе в гості:
— Приходь,— каже,— журавлику, приходь, лебе
дику! Я для тебе — як для себе.
От приходить журавель на ласкаві запросини. А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:
— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебе
дику!
Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.
А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизь-кала.
Вилизькала та до журавля:
— Вибачай, журавлику,— що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.
— То спасибі ж,— мовить журавель.— Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.
— А прийду, журавлику, прийду, лебедику!
На тому й розійшлися.
От уже лисичка йде до журавля в гостину. А жура вель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-усього, покри шив дрібненько, склав у глечичок з* вузькою шийкою та й каже:
— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!
От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона
сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє!
А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:
— Оце ж,— каже,— вибачай, лисуню, що мав, то
тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гос
тину.
Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася,
що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.
Так-тб їй журавлева гостина до смаку припала!
Та від того часу й не приятелює з журавлями.