ЧАБАНЕЦЬ

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь,— у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степуф.сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:

—  Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою?
Ще підірвешся!

А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий бога­тир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не нахо­диться.  А той чабанець прочув  та  й похваливсь:

—  Я б того змія,— каже,— батогом забив.

Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагав, щоб він при­йшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:

—    Що ти кажеш! Ти ще молодий. А він звісно: хлоп’я.

—    Нічого,— каже.

Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк спі­ваків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.

От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує:

—  Дивіться ж,— каже,— як із змієвого двірця
з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я,
то він мене.

Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.

Ну,— питає,— за чим, добрий молодець, за­йшов? Чи будем битися, чи миритися?

—    Не з тим добрий молодець ходить, щоб мири­тися, а з тим, щоб битися.

Змій йому й каже:

—    Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і при­ходь.

—    Ні,— каже,— я вже гуляв.

—    А чим ти,— питав змій,— мене будеш бити?

—    А оцим батогом.

А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.

—    Ну,— каже змій,— бий мене!

—    Ні, бий ти мене попереду.

От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь…

—     Держись чабанець,— тепер я ударю.
Як шмагоне його тим камінцем,— змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.

Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічав, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побуду­вав їм дворець, живуть вони собі.

А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилав він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питав:

—    З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем би­тися, чи миритися?

—    Авжеж,— кажуть,— що битися.

От один як ударить через ліве плече, так меч і роз­скочивсь. А другий як ударить навхрест через пра­ве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величав, а прямо каже:

—  А що, бачиш це? Таке й тобі буде!
Тоді і годі цар його чіпати.

Залишити відповідь